Зміни в політичному, соціальному, культурному житті країни, що відбуваються ні в державі, зумовлюють посилення інтересу до вітчизняної історії, витоків національної культури, національних традицій. Це своєю чергою посилює зацікавленість письменників, літературознавців сторінками історичного минулого нашої держави, актуалізує потребу системного аналізу певних літературних явищ. Художня історична література, зображуючи певну історичну епоху, здатна розкривати особливості суспільного устрою, ідеологію, побутові та психологічні особливості її учасників; вона має емоційний вплив на читача, що сприяє залученню до читання широкої аудиторії. Цей факт позитивно впливає на літературну культуру підлітково-юнацької при укладанні нової моделі читання: книга на історичну тему стає аудиторією джерелом інформації, масової комунікації, задовольняє естетичні та інтелектуальні потреби.
Аналітично-критичний дискурс історичного твору представлено в дослідженнях Л. Александрової, С. Андрусів, Є. Барана, М. Богданової, А. Гуляка, З. Голубєвої, І. Денисюка, В. Дончика, М. Ільницького, Ф. Кейди, Д.Пешорди, О.Проценко, В. Разживіна, В. Шевченка, В. Фащенка та ін. Проблемно-тематичні пошуки та орієнтації науковців свідчать про продуктивність аналізу особливостей художньої структури, типологічної спорідненості, компонентів поетики історичного твору в аспекті його хронотопної структури. Г. Дісь слушно зауважує: «художній час та художній простір забезпечують цілість художнього твору, структурують його конструкцію, окреслюють стосунки між автором і персонажем, репрезентують проблему кута зору. Отже, концепція хронотопу здатна пояснити глибину змістовної пластики художнього тексту та є особливою авторського самовираження» [1, с. 125].
У цій розвідці мова піде про специфіку авторської інтерпретації історичної доби у повісті Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію» для підлітково-юнацької аудиторії. Твір побачив світ 2014 року й розповідає читачам про останні роки події СРСР. На прикладі життя окремої родини письменниця демонструвала художню версію руйнації радянської імперії, осмислення й переоцінки цінностей, намагалася показати читачеві ті процеси, що відбувалися в колишньому СРСР напередодні його розпаду, передати атмосферу суспільного життя в країні, що проектувалась на долі її пересічних громадян.
У центрі повісті – Яринка Найчук, дівчинка-підліток, яка разом зі своїми батьками й тіткою-студенткою живе в Києві, а на літніх канікули приїхала до бабусі в невеличке село на Буковині. «Вчуся я непогано, хочу і не відмінниця. Нічим особливим не відрізняюся. Не спортсменка, не юна поетеса, на вигляд також звичайнісінька», – так характеризує вона себе в повісті [5, с. 21]. Авторка не наділяє головну героїню твору цими рисами характеру, підкреслюючи в такий спосіб, що зображувані події в той період історичної доби злилися з долями звичайних людей. Першоособовий наратив дав можливість Зірці Мензатюк показати дух модельованої епохи очима молодого покоління, що вимагало від письменниці не лише глибоких знань фактичного матеріалу, а й використання авторського вимислу й домислу.
Жанрову домінанту повіті конкретизовано художнім часом. Він, за слушними зауваженнями Д. Лихачова, – «явище самої художньої тканини літературного твору, яке підкорює своїми художніми завданнями і граматичний час, і філософське розуміння його автором» [4, с. 234]. Читке датування своїми в підзаголовках: Літа Божого 7496 (воно ж літо 1988); Літа Божого 7497 (воно ж літо 1989); листуванні головної героїні з друзями: «З 8 по 10 вересня проходив Установчий з'їзд Руху, і ми з батьками стояли під політехнічним інститутом» [5, с. 262].
Сюжетний час зафіксовано за допомогою перебігу певних подій: подорожі Яринки з тіткою Орисею потягом до бабусі, прибирання сільської оселі, спілкування з однолітками на річці Прут під час канікул, кумедних пригод із сусідкою Софронихою тощо. Загальну атмосферу життя наприкінці 80-х років минулого століття передають предметні реалії: «сервіс» у залізничних вагонах, дефіцитний «Київський» торт, вуличні телефони-автомати, першотравневі демонстрації тощо. Цій меті підпорядкована своєрідна «радянська» лексика, що дистанціює художній час літературного твору і час дійсності реципієнта. Письменниця намагається пояснити її читачі за допомогою ремарок: енкаведисти, кагебісти – працівники радянської служби безпеки, яка називалася ЧК, потім НКВС, а пізніше КДБ (с. 57); спекулянти – так у Радянському Союзі називали людей, які продавали прислані або привезені з-за кордону речі. Спекуляція, тобто перепродаж, була заборонена, за неї могли посадити в тюрму (с. 48); самопал – саморобні речі, підроблені під фірмові (с. 84) та ін.
Коло прикмет доби автора розширює за допомогою лексики і фразеології з молодіжного середовища: зірвало гальма, не фонтан, починається спектакль, металіст, рокер, прізвище популярних на той час співаків: Алла Пугачова, Олександр Малінін, Валерій Леонтьєв. Маркерами сучасності виступає вбрання героїв повісті: кросівки з різнокольоровими шнурками, джинси-варьонки, сафарі, футболки, різнокольорові неонові гумки для волосся, заколки тощо. При цьому письменниця не просто «одягає» у своїх персонажів, а акцентує увагу на конфліктах у дитячому середовищі, пов’язаних із наявністю-відсутністю «фірмових» речей, які були атрибутом успішності в радянський добу і предметом заздрості дітей із звичайних родин.
Радянська епоха стає зі сторінок повісті через опис житла дійових осіб, його інтер’єру, особливостей побуту. Показовим у цьому плані є черговий директор сільської школи: «То була гарна кімната з дорогими фінськими меблями. На стіні над диваном красувався портрет Леніна, а під ним низка грамот у рамочках “за трудові здобутки”, не інакше. <…> У кутку стояла книжкова шафа з довгими рядами однакових палітурок – творами того ж Леніна, біля вікна – письмовий стіл з великими сувенірами: Спаською вежею московського Кремля, копією космічної ракети «Союз-2», фотографією атомного криголама «Ленін», вправленою в кришталеву основу» [5, с. 44]. Його донька Ніночка – зразкова школярка, відмінниця, голова сільської піонерської дружини – навіть на канікулах пильно стежити за поведінкою своїх однокласників, дбає про їх моральний вигляд. Її ідейно «правильна» позиція, повчальна манера спілкування з однолітками, захист (щоправда, більше на всіх) словах радянського всуміш з відкритою демонстрацією імпортних модних речей підпорядковані показу загальної тональності життя наприкінці 80-х років минулого століття. Ніночка товаришує з такими жово позитивними Дашею й Лізою, які в усьому підтримують зразкову радянську дівчину, пристають до її пропозицій і всі успішно втілюють їх у життя.
Структуру у висвітленні часу в повісті становлять численні розмови, дискусії, коментарі, які використовують у підлітково-юнацькому середовищі з різних тем: історія, філософія, музика, а особливо – політика. Найактивнішу позицію в них займає Ігрек (Ігор Косовець). Він приносив до молодіжного гурту свіжі новини, активно відстоював свою позицію, сміливо ділився останніми політичними анекдотами: «Прийшов вуйко в театральну касу та й питає: «Чи є квитки на з'їзді колгоспників?» – “Ні, вуйку, нема”. – “Я так і знав. Як файна комедія, то ніколи нема квітків”» [5, с. 32]. Іронічний погляд Ігоря на радянську дієвість, його манера спілкування (сипати анекдотами, жартувати над ідейно правильними однокласниками), часом виклічна як для поведінки піонера (миг прийти до школи в червоних штанях, наважитися зняти радянський прапор на школі й замість нього почати підштаники тощо) – типові риси бешкетника зображуваної Зіркою Мензатюк доби. Утім, саме вони стали підґрунтям магнетизму, що згодом дав можливість Ігреку згуртувати навколо себе активних прихильників українського національно-визвольного руху під час його зародження в західній Україні.
Крок за кроком письменниця описує в повісті не лише процес розпаду Радянського Союзу, вона акцентує увагу на витоках формування національно-свідомої молоді на теренах України, еволюції характерів героїв твору. Мистецькі переконливо змодельовано автором мітинг біля пам’ятника Мілді на захист рідної мови, прав і свобод людини, організований Гельсінською спілкою в Різі, на який потрапила Яринка з батьками під час літньої поїздки по Прибалтиці у 1988 році. «Люди в колоні несли квіти, плакати, написані латиською мовою, і прапори, вишнево-білі, як півонії ранкової незнайомки. Йшли мирно, співаючи, наближаючись до пам’ятника, поклали квіти – вже не на постамент, всучив застелений букетами, а на асфальт навколо нього» [5, с. 76]. Письменниця не обмежується фіксацією цієї події, а намагається продемонструвати юному читачеві її дух, емоції, які відображаються в юній героїні під час побаченого дійства. З одного боку – захоплення й здивування можливістю відкрито захистити свій народ, виявляти протест, з іншого – відчуття страху бути побаченим на мітингу, заарештованим. Сконцентрована в часі подія створює напруження оповіді, надає їй певного психологічного підтексту, чому підпорядкований і композиційний прийом ретардації. Спілкування з жінкою з біло-вишневими півоніями біля пам'ятника Мілді, відвідування виставки ірисів і Домського собору, перебування в чергах за одягом, що передувало мітинг, створюють інтригу, підтримують неперервність сюжетної дії. Ретроспективний характер має епізод із фотографуванням демонстрантів численними репортерами. У спогадах Яринки стала така ситуація, що трапилася біля Володимирського собору два роки тому з нею й матір'ю і відчуттям хвилювання дорослої людини через те, що вони потрапили в кадр: «Радянских детей не можно водить до церкви, ми мусимо виростати воєвничими атеїстами-безбожниками» [5, с. 79]. Встановлення причинно-наслідкового зв'язку між цими подіями підтримує неперервність сюжетної дії.
Почуття страху бути поміченим на мітингу і, як внаслідок, покараним за це радянською владою витісняється інше – гордістю за латишів, за їх силу духу, нескореність. Ця подія змінила важливу роль у формуванні свідомості не лише дівчини-підлітка, а й її батьків. Захоплення від побаченого розширення асоціації з долею українського народу, мрії про відновлення української державності, посилення ненависті до тоталітарного радянського режиму.
На думку Н. Тамарченка, в історичному творі виключно наочно виступає розкриття прикмет часу у просторі [6, с. 72]. Цікаво простежити, як наприклад, авторка розкриває релігійні питання. У селі, де проводила канікули Яринка, з прадавніх часів була церква. Відповідно до радянської традиції (згадаймо «Собор» О. Гончара) в ній довгий час був склад мінеральних добрив. Це питання довго боліло селянам, надто солдатським вдовам, які хочуть молитися за своїх загиблих у Другій світовій війні. Показовим у цьому плані є епізод з мітингом з нагоди відкриття в селі пам'ятника військовим-визволителям. На ньому солдатським удова вручали темні хустки. Софрониха, сусідка Яринчиної бабусі, несподівано підійшла до мікрофона і звернулася до районного й обласного начальства: «… Ви в Бога не вірите, для вас то опіум… але тепер демократія, так по телевізору кажуть… То ви собі молитесь на те, що хочете, на Москву, на Кремль, на чорту, на дідька <…> а відкрийте нам церкву! Дайте мені помолитися за мого Софронія убієнного! Свічку поставити. Службу Божу замовити за упокій душечки золотої!» [5, с. 136]. Зірка Мензатюк, обмежуючись стислими часовими рамками художнього часу, вловлює найвагоміші його прикмети, акцентує увагу на процесі поняття ідеологічних табу, вивільнення з-під радянських догматів, зокрема, відродження християнсько-релігійних цінностей у суспільстві, що демонструє подальший перебіг подій твору. Попри сильний опір збоку партійного керівництва, церкву в селі все було відкрито, старше покоління доклало неабияких зусиль у її відновленні. І хоча письменниця тут (як, до речей, і в інших епізодах твору) не використовує конкретних фактів історії, уміле моделювання настроїв людей, їх прагнення і поривання, загальної атмосфери, що дала можливість передати спогади складної епохи.
Важливе значення для інтерпретації особливостей історичної доби мають персонажі твору. Найбільш колоритним представником старшого покоління є Софрониха. При моделюванні цієї форми письменниця апелює до фольклорних цінностей, що сприяє вираженню «народної душі», увиразнює типологію національного мислення, ментальності. «Це була б майже сільська класика, живий персонаж Нечуя-Левицького – балакуча й сварлива баба, охоча до плиток і чуток, – якби не одна риса, що робила її унікальною, як доісторичний мамонт. Софрониха вірила в чари й ворожбитство і навіть сама трохи зналася на них» [5, с. 18]. Її життя суцільно зіткане з незвичайних подій і фантастичних ситуацій, що пов’язані з дотриманням обрядів, магії (розгардіяш, наприклад, яка вчинила Яринчину кішку у світлиці, вона розцінила як появу щезника, що стало причиною тривалої сварки з сусідами). Дітей і молодь така архаїчна поведінка старої забавляє (в радянські часи народні прикмети й вірування вважали анахронізмом) і провокує численні пригодницькі епізоди з її участю.
Старше покоління в повісті є носієм національного колориту, духовної історії народу. Зображені письменницею клопоти по господарству Яринчиної бабусі, опис її хати, городу, приготування, пильна увага до національного вбрання (дається взнаки епізоду вбирання Орисі в національний костюм на свято в Залужани) набули концентрованого духовно-практичного досвіду, способу збереження в часі й просторі.
Документальне зображення розвитку подій, достовірність у підході до історичного матеріалу зумовлює еволюцію характерів персонажів, їх внутрішнього стану. Зірка Мензатюк, спираючись на історичні факти, датовані 1989 роком, – створення Народних Фронтів у Прибалтиці, створення організації Народного Руху України за Перебудову, – намагається реалізувати читачовий процес становлення в молодому поколінні національної свідомості й характеру, духовної опори. Важливе місце тут посідає Яринчина тітка Орися – випускниця університету. Її активна життєва позиція, завзятість, сміливість і відчайдушність, обізнаність у політичних процесах сучасності суміш з любов’ю до рідної землі, вболіванням за долю України служили поштою до вступу до Народного Руху України, участі в рухівській конференції в Чернівцях. Орисю не засмутила відмова у прийнятті на роботу в рідній сільській школі, як і в основному іншому шкільному районі, через своє життєве переконання; разом з друзями вони створили значки з українською символікою, клеїли листівки, взяли активну участь в організації рухівських конференцій.
Характеристики юного покоління (Яринка, Півоня, Ігрек, Андрій) виписані в повісті з акцентом на їх внутрішньому світі, міжособистісному спілкуванні статей. Як свідчити психологи, «юнацька мрія про кохання виражає насамперед прагнення емоційного контакту, розуміння, душевної близькості», а конкретні прояви юнацької сексуальності тісно пов’язані з комунікативними рисами особистості та специфічними нормами соціального середовища [3, с. 228]. Невипадково, що Яринка, мріючи про справжнє почуття кохання, малювала в уяві не лише парубка з характерною зовнішністю (синьоокий, високий, білявий), у не меншій кількості для неї були близькі ідеали, цінності, почуття справжньої дружби. Цим параметрам відповідав Андрій. Крім того, що хлопець був гарний на вроді, він любив читати, «…палко говорив про Україну! Читав напам'ять Симоненка, зачаровувався фільмами, в яких грав знаменитий земляк-буковинець Іван Миколайчук. А як цікаво розповів про Володю Івасюка! Андрій – наш, український хлопець, патріот до кінчиків нігтів…» [5, с. 224]. Письменниця не ідеалізує стосунки молодих людей, як це практикувалося, зокрема в наскрізній соціалістичній літературі для дітей та юнацтва (пор., наприклад, перше почуття у Віктора Перегуди до Юлії Жукової в романі О. Донченка «Золота медаль» виникло через те, що дівчина зі своїми вчинками виглядає на Зою Космодем'янську, має правильні хороші думки, а головне – любити свою Батьківщину, «єдину в світі!» [2, с. 177]). Конфлікти між Яринкою й Андрієм зумовлені не стільки безпричинними ревнощами хлопця, скільки його громадською позицією: «обережність», з якою він любив все українське лише на словах. Коли стала потреба діяти, сміливо заявити про себе як про справжнього патріота України, поруч з Яринкою опинився Ігрек, сільський баламут, який у своїх діях і вчинках був більш послідовним і щирим, ніж боягуз і ревнівець Андрій.
Головним завданням в історичній повісті Зірки Мензатюк став показ процесу розпаду радянської імперії, причини руйнування в свідомості людей соціалістичних ідеалів, з'ява нової ідеологічної парадигми, що зумовило відповідний підхід до розбудови характерів персонажів. Письменницею основний акцент зроблено не на «анатомії характеру» підлітків, глибині їх морального й духовного світу, як, наприклад, у психологічній прозі (Ніна Бічуя). У показі ініціації юних персонажів авторка уникає психологічної розробленості їх образів, натомість пріоритетними поглядами ідеологічні, суспільні цінності, що превалюють в їх діях і вчинках.
Як бачимо, художній час, переданий Зіркою Мензатюк в історичній повісті для підлітково-юнацької аудиторії «Як я руйнувала імперію» за допомогою маркерів доби (предметних реалій, специфічної радянської лексики, опису житла, одягу, особливостей побуту, дискусій і прикладок на політичні теми, особливостей інтерпретації розгорнутого питання, власності розкриття внутрішніх мотивів). поведінки персонажів тощо) увиразнює її жанрову домінанту. Історичне мислення письменниці, її відчуття епохи розкривається синтезом елементів хронотопного комплексу, своєю рідністю компонування художнього світу, єдністю художньої тканини твору. Його структурна побудова увиразнює змістові властивості, забезпечені створеним цільним художнім світом, є засобом індивідуально-художньої реалізації письменницького сприйняття подій минулого. Авторська модель репрезентації історичних явищ, подій стимулює динаміку національного духу, забезпечує довготривалу актуальність твору.
Джерела та література
- Дзісь Г . Специфіка хронотопу у жанрі прозової мініатюри: фрагментарність, мозаїчність, часопросторові зміщення /Г. Дзісь // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Зб. наук. праць. – Вип. ХVІІІ / Ред. кол. Я.О.Поліщук та ін. – Рівне: РДГУ, 2008. – С. 125–135.
- Донченко О . Золота медаль : роман / О. Донченко. – К. : Веселка, 1971. – 346 с.
- Кон И. С. Психология ранней юности : кн. для учителя / И. С. Кон. – М. : Просвещение, 1989. – 255 с. : ил. – (Психол. наука – школи).
- Лихачев Д . С. Поетика художнього часу. Поэтика художественного пространства // Поэтика древнерусской литературы. – Ленинград: «Художественная литература», 1971. – С.231-405., стор. 234
- Мензатюк Зірка. Як я руйнувала імперію : для серед. шк. віку / Зірка Мензатюк. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2014. – 272 с.
- Тамарченко Н . «Естетика словесного творчості» М.М. Бахтина и русская философско-филологическая традиция / Н.Д. Тамарченко. – М. : Изд-во Кулагиной, 2011. – 400 с.
