Оксана Шалак про Дмитра Чередниченка

ДМИТРУ СЕМЕНОВИЧУ ЧЕРЕДНИЧЕНКОВІ - 85!

Хто хоче зрозуміти поета, мусить відвідати його край. Ці слова великого Ґете завжди засвідчували: земля, що народжує поетів, може розповісти про них найбільше. Луги і пагорби, вигини річки, дерева на обрії… – увесь розкішний краєвид, який формував світогляд, кожне непоказне зілля, що додавало пахощів до неповторних метафор, кожна пташка, яка гніздилася у найнесподіваніших місцях поміж поетових рядків…

Автобіографічна документальна повість «Княжий краєвид із Лисої гори» – це, насамперед, спроба поета, прозаїка, перекладача, педагога, мистецтвознавця, громадського діяча Дмитра Чередниченка, якому виповнюється нині 85-ть, осмислити власне життя і творчість через повернення до свого коріння. Рідне село Межиріч Канівського р-ну (тепер Черкаської обл.), де народився і де його пам’ятає навіть мінлива вода у вічній Росаві, стало об’єктом найприскіпливіших споминів – пам’ять вистелює найдорожче, сховане на самісінькому дні, обирає найрідніше і найболючіше.

Нехай ніхто не половинить

Твоїх земель, не розтина,

Бо ти єдина, Україно,

Бо ти на світі в нас одна…

Це згодом, після закінчення Межиріцької середньої школи (1953) буде навчання в Київському педінституті (1953–1957), діалектологічна експедиція на Чернігівщину (1955) та перша українська антропологічна експедиція Україною, Молдавією, Білорусією, Росією (1956).

Далі – учителювання на Київщині й Васильківщині (1957–1963), перші поетичні та перекладацькі публікації, журналістська та видавнича робота (1963–1982), знайомство з Максимом Рильським, дружба з Григором Тютюнником і Віктором Близнецем, редагування народознавчого часопису для українського шкільництва «Жива вода» (1991–2002), багаторічне керівництво літературним об’єднанням «Радосинь», створення спільно з педагогами на базі Гнідинської восьмирічної школи Бориспільського району Київської області Малої Академії народних мистецтв імені Павла Чубинського, де вперше в Україні було запроваджено вивчення традиційних ремесел, проведення уроків народознавства, запис і реконструкцію школярами народних свят і обрядів, місцевого фольклору (1987)...

А поки що – перші пастуші університети, які дають змогу осягти найголовніше у книзі буття: «І був неписаний пастуший закон – береш із тієї скатерки чемно й поважно не соромлячись. Аякже – пастухи виконують нелегку й таку потрібну роботу. Завдяки їм виживає і худоба, й люди у цю лиху годину».

Дитинство Дмитра Семеновича й припало на таку «лиху годину» Другої світової та голодні повоєнні роки, коли кожен «об’єжчик» міг позбиткуватися за зірваний колосок чи стручок гороху, коли доводилося носити на собі і сіно, і солому, а потім ще й «іти в жорна»: «Інші діти йдуть у кіно, а я – до дядька Федя крутити жорна. Висидиш якусь чергу, а тоді засипаєш. То ще добре, що в Федя Вікторовича жорна з маховиком…».

Оті жорна, певно, й навчили перемелювати біди й цінувати, берегти найважливіше – рід, рідну землю, рідну культуру.

Дмитро Чередниченко – автор численних поетичних збірок для дорослих та поетичних і прозових книжок для дітей, українських букварів «Материнка» (1992), «Соколик» (2014), шкільних читанок «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993), «Короткого біографічного довідника авторів цього букваря й читанок» (у співавторстві з дружиною Галиною Кирпою під спільним псевдонімом Оксана Верес); тритомної читанки-хрестоматії для дошкілля «Український садочок» (1997–1998, у співавторстві з Г. Кирпою), кількатомної антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (кн. І, 2001; кн. 2, 2002), «Журавлики» (кн. 3, 2011) перекладів «Словацьких народних казок» (1982, 1990), литовських народних казок «Чарівний перстень» (2006), а також віршів, поем, романів і повістей з чеської, словацької, білоруської, литовської, латиської мов.

«Щедринець» (1968), «Мандри жолудя» (1973), «Жар-півень» (1985), «Гарна моя казочка?» (1998), «Вишневий острів» (2001), «Летюча ящірка» (2003), «Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичка» (2007), «Коник коникові брат» (2012), «Чого Волошка запишалася?» (2012) – ось перелік далеко не всіх видань повістей, оповідань, поезій, які Дмитро Чередниченко написав для найменших. Ці книжки стали улюбленими в багатьох родинах, що шанують українську книжку. Світ Чередниченкових героїв – це світ, де долають труднощі, допомагають друзям, вірять у добро.

Автор досліджень про П. Чубинського, С. Васильченка, В. Сухомлинського, К. Стеценка, про рід Симиренків, розвідок про українських і литовських письменників, художників і педагогів, Дмитро Чередниченко зробив вагомий внесок у відновлення пам’яті фольклориста, етнографа і громадського діяча П. Чубинського на його батьківщині та загалом в Україні. Це він відновив могилу П. Чубинського в м. Бориспіль, написав кіносценарій документального фільму „Рід” до 150-літнього ювілею (1990) вченого, близько 30 років працював над ґрунтовним дослідженням „Павло Чубинський” (Київ, 2005), у якому розкрив обставини формування й розвитку драматичної постаті поета і перекладача, громадського діяча, автора українського гімну, ученого зі світовим іменем. Не даремно Дмитро Чередниченко – лауреат премії імені Павла Чубинського! Як і багатьох інших – важливих і невипадкових, а ще – кавалер ордена великого князя литовського Гедиміна ІІІ ступеня (1996), ордена Лицарський хрест – «За заслуги перед Литвою» (2003) та литовської премії імені Св. Ієроніма (2015) за численні переклади.

«Княжий краєвид…» і виявляє оте найглибше, найзаповітніше, що сформувало характер, розкрило діапазон творчої особистості, виявило неповторність поетичного стилю Дмитра Чередниченка. Земля і люди на цій землі – ось що важить у цьому житті найбільше. Та й не тільки в житті, у творчості – так само. Як спів кобзаря Никона Прудкого, який лунає з-поза часу поетові й досі: «Люди підступають ближче й ближче, заніміло слухають кобзаря. Діти заворожені. Жіночки сльози втирають… Спів той лунає, хвилює, торкає…». Поет зізнається, що йому завжди щастило «на добрих (і не тільки!), цікавих, славних людей».

Коло друзів і однодумців для Дмитра Чередниченка – оберегове коло, яке рятувало від самотності, додавало певності, створювало незабутню ауру: Петро Засенко, Григір Тютюнник, Дмитро Онкович, Віктор Близнець…З яким теплом згадано про кожного! «Подобалося мені редагувати Вікторові твори. Власне, яке це було редагування? Це були розмови про тонкощі слова, його принадність, доцільність і силу. Радилися, іноді й сперечалися, яке слово точніше виражає той чи інший відтінок, думку. Про таке редагування можна було тільки мріяти. І він домагався, щоб його твори давали редагувати мені. І знову точилися наші розмови про світ і людей, про батька і матір, про діда і бабу, про їхню пахучу мову і неповторну вдачу…».

Квиток до рідного села, колись куплений для Віктора Близнеця – у поїздку, що не відбулася вчасно, – ось красномовний символ не тільки вірної дружби, а й найщемкіша метафора повернення до джерел, до княжого краєвиду, що відкривається із високої гори долі Дмитра Чередниченка. Тож хай цей квиток назавжди зігріває пам’ять, яка береже найрідніших, охороняє найзаповітніше!

Оксана ШАЛАК,

поетеса, етнограф.