На концерт у Лондоні прийшла "Залізна Леді" — прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. Концерт їй сподобався, тож вона зайшла за куліси підякувати артистам. Ось тоді усе й сталося. Звичайно, Степан знав, що в Англії не прийнято цілувати дамам руки. Він і сказав про це, звертаючись до Маргарет Тетчер: «У нас, навпаки, це прийнято: на знак великої поваги. Тому, шануючи вас як жінку-політику, я хочу поцілувати вашу руку».
Несподіване порушення англійського етикету сподобалося журналістам, і наступний ранку лондонських газет вийшли із заголовками на першій шпальті: "Київський поцілунок"! "Романтичний тенор із Києва поцілував руку Маргарет Тетчер"!
Але це не сподобалося керівництву ансамблю, а надто кагебістові, який «пас» артистів у закордонній поїздці, а найпильніше «пас» непокірного Степана:
«Ми не для того понабирали цих варягів, щоб вони говорили про свій Київ!»
Бо, бачте, уся слава мала дістатися Москві, а Степан сказав журналістам, що він соліст Київської опери.
(Після гастролей, казали, кагебіста понизили в посаді, — за те, що погано справився з обов'язками).
На зароблені під час гастролей гроші (Ха! Зароблені гроші! Радянським артистам не платили за виступи за кордоном, а видавали тільки добові — гроші на прожиток. У московських колективах артисти видавали по 28 доларів на день, в українських традиційно платили удвоє менше — по 14 доларів. Це була сміховинна плата, адже Степан у кожному концерті співав дві найвищі тенорові арії — арію Туріду). з опери "Сільська честь" Масканьї і арію Рудольфа з опери "Богема" Пуччини) — отже, за економічні на щоденних витратах гроші, а точніше за 300 фунтів стерлінгів Степан і купив Машку — користовані "Жигулі" радянського виробництва. Червоного кольору, з наліпкою собаки на задньому склі.
З-за кордону машину доправили пароплавом, і ми зі Степаном полетіли в Ригу забрати її. На кораблі доблесні радянські моряки повідкручували з усіх автомобілів, що тільки удалося відкрутити, познімали навіть «двірники»-склоочисники. За що я їм, як не дивно, довіку буду вдячна. Бо ми не могли вирушати машиною в такому вигляді, мусили затриматися й докупити дефіцитні автозапчастини. Так ми втрапили на опозиційний мітинг, про який я написала в повісті «Як я руйнувала імперію», — але то вже інша історія.
Я дуже люблю автомобілі! Люблю швидкість, коли асфальт летить під колеса, люблю слухати монотонне гудіння автомобільного двигуна, як у дитинстві любила мурмотіння старої смереки над нашою хатою. Але… я далеко-еко не такий віртуозний водій, як Степан. Коли з'явилася Машка, я тільки починала водити. Вперше рушила точнісінько так, як Наталоччина мама у "Таємниці козацької шаблі". На моє лихо, Степан належав до водіїв, які не терплять нічної манери водіння, окрім своєї власної. Тож у машині ми сварилися. Боже мій, як ми сварилися! Мені діставалося в хвіст і в гриву! А я ж до такого не звикла, мій коханий чоловік ніде й ніколи, окрім машини, зі мною не сварився! Чогось найдужче Степана бісило, що я бралася за ручку від коробки передач не зуб за набалдашник, а хапалася за її рукою збоку (у теперішніх автівках з автоматичною коробкою передач цієї клятої ручки вже немає).
"Ти знову берешся як за кулешір!" (це така паличка, якою вимішують кулешу), — напускався на мене мій милий-чорнобривий.
Я знала, що роблю неправильно, але в складних дорожніх ситуаціях мимоволі сталася так само.
Тому я стала нічним водієм. Коли Степан вичитав мене за чергову водійську помилку, я скручувала дулі, а кермо тримала середнім, підмізинним і мізинним пальцями. Добре, що в салоні було темно. Інакше Степан скипів би, побачивши, що я тримаю кермо ще негідніше, ніж ручку від коробки передач. Зате мені стало смішно, і я вже не зважала на його дошкульні зауваження.
«Машка» виявилася всюдиходом. Куди ми тільки нею не добиралися! Убрід через гірські потоки; в полонину, куди, окрім коней, ніщо не виїхало. Одного разу подалися на полонину Веснарку: дорогою з такими глибокими колами, що пасажирам доводилося виходити з машини, аби вона проїхала, не засівши дном. На хуторі Перкалаба діти прибігали дивитися на легковичок, бо туди здебільшого їздили хіба що лісовози. Наш намет, а поряд «Машка», стояли над Світязем і Горинню, над Дністром і Південним Бугом, під козацькою Капулівкою, над Ялпугом і Кугурлуєм, наш намет укривався памороззю під Говерлою в Карпатах і вицвітав на сонці під Алчаком у Криму.
Звичайно, було багато пригод. І смішних, і небезпечних. Найцікавіші з них — у "Таємниці козацької шаблі". Лиш вони трохи перемішалися, бо письменницький мозок — наче міксер, що перемішує власні враження й приналежності друзів, минуле й сучасне, правду й вигадку.
Життя летить — теж як асфальтівка під колеса. Степана не стало. Мені страшно самотньо без нього, мого найщирішого друга. Тепер він, мабуть, співає з ангельськими хорами. Щоправда, в хорі він ненавидів співати і ніколи не співав (а тільки солістом), навіть у шкільні роки, за що, упертюх, мав четвертинку зі співів в атестаті — це майбутній видатний співак! Але, певно, з ангелами воно інакше.
Мої читачі давно просили написати продовження повісті. І ось я його закінчив. Нечемний привід, який полюбився читачам, там зіграє отримати неочікувану роль, а Наталочка з Северином шукати срібний татарський пояс. Але, як каже моя онучка Яринка, не можна спойлерити. Тому на цю поставимо крапку».
Зірка Мензатюк,
Київ, 9—10 грудня 2017 р.
