Зоряна електричка
Розділ 1. Рудий кіт, або Чий рюкзак важче?
— Слухай-но, Льохо, я тут знайшов таку штукенцію... Одним словом, сам не розумію, що це таке, тільки воно може закинути тебе куди завгодно. Треба тільки побажати, розумієш? Раз — і готово!
— Ну, все! Ти мене таки взяв за печінки! Фантастики начитався проти ночі? — посміхнувся Льоха, бо знав: Петько від народження жодної фантастики не читав, та й взагалі нічого не читав. Хіба те, що вимагали у школі.
— Не віриш? Гаразд! — Петько кинув погляд на годинника. — За п’ять... ні, за чотири хвилини сорок п’ять секунд у твоїй кімнаті з’явиться кіт.
— Хто з’явиться?
У Льохи вдома ніколи ані котів, ані собак не водилося. Принциповим противником цього був батько. Мати, затята чистьоха, теж від тварин у хаті була не в захваті:— Ще чого! А прибирати за котом хто буде? А з собакою гуляти? — одразу припинила вона синове скиглення. — Жодних собакокотів!
— Цього не може бути з однієї причини, — заявив Льоха, — тому що цього не може бути ніколи!
— За три хвилини, — незворушно дивився на годинника Петько.
— Давай домовимося так, — промовив глузливо Льоха. — Якщо кіт не з’явиться, ти звалюєш звідси і до завтра даєш мені спокій. Годиться?
— За хвилину тридцять секунд, — відраховував час Петько.
— От дурень... — пробурмотів Льоха.
— Тридцять секунд...
— А як він з’явиться? Невже предки принесуть?
— Десять секунд...
— От халепа...
— Дві секунди...
За мить вікно накрила чиясь тінь, пролунало нестямне нявкання — і крізь відчинене вікно до кімнати влетів великий рудий котяра.
— Пуск! — переможно гаркнув Петько — і додав (певно, надивився десь фільмів про космонавтів): — Тангаж та рискання у нормі!
— Ні фіга собі... — розгублено промовив Льоха.
Він підбіг до вікна і визирнув назовні. Адже це восьмий поверх! Як же котисько залетів до квартири? Тим часом кіт з абсолютно божевільними очима рвонув під Льохове ліжко, де забився у найтемніший куточок і принишк, наче його там взагалі ніколи і не було. Льоха ще раз визирнув у вікно: жодного карнизу, вантажного здіймана чи бодай якогось задрипаного ґвинтокрилу видно не було.
— Повний атас...
— Ля що казав? Предки принесуть, предки принесуть... — передражнив Петько друга. — Дід Мороз у серпні підкинув... Ну що, вимикай компа?
— А як ти дізнався, що він у вікно влетить? — Льоха поправив пальцем окуляри.
Петько заздрив цьому рухові. Виходило дуже круто, наче у менів з голівудських бойовиків. Він навіть роздумував і собі завести окуляри, щоб ось так поправляти їх мізинцем, але зір у нього був відмінний, а на темні окуляри, які носять від сонця, батьки грошей не дали.
— Проста справа, я сам сюди його закинув, — наче між іншим промовив Петько і скромно спустив очі. — Навіть і не знаю... Ти ж у «Контру» граєш... Тобі, мабуть, Це й не цікаво.
— Та ти що?! Розповідай, як ти це зробив? Тільки знаєш, давай кошака викинемо, бо не дай Боже мама побачить! Ураган буде наче легкий протяг порівняно з тим, що потому станеться, слово честі. Я вже не кажу про тата... Він у нас взагалі важка артилерія, ти ж знаєш!
Льоха плюхнувся на підлогу і зазирнув під ліжко. Рудий котисько скажено виблискував очима й войовничо вимахував пазуристою лапою та сичав, наче пробите колесо.
— Йой... — раптом сяйнула йому думка. Льоха здригнувся й сів на підлогу. — Стривай, стривай... Як ти міг закинути кота у вікно, якщо ти був тут?
— Ох, і довго до тебе доходить! Я вже збирався сам тебе запитати. Тому, що ця штукенція пересуває не лише сюди-туди, — Петько зробив неозначений рух рукою.
— У просторі, — підправив його Льоха, який таки чимало читав.
— Ось-ось, у просторі, — погодився Петько, — а ще дозволяє соватися по цьому...
— По часу? — знов додав Льоха.
— Ага, саме по часу... Я цій штукенції сказав, що маю бажання закинути тобі у вікно цього котиська, але о тринадцятій годині. Так і сталося: я закинув його за двадцять хвилин до тринадцятої, але приземлився він у тебе рівно о першій.
— Оце-то так... І де кіт був ці двадцять хвилин?
— А ти в нього запитай.
Льоха поправив окуляри, що від подиву сповзли на самісінький кінчик носа, чим одразу скористався Петько:
— Що, спітніли? Ляж обіцяв!
Джерело: Есаулов О. Ю. Зоряна електричка / О. Ю. Есаулов. – Вінниця, 2012. – С. 5-8.
