Русалонька із 7-В та Загублений у часі

Розділ 23

Вітина казочка

Жила собі колись у Леськовичах одна сирітка — Маруся Фіртик. Якось разом з іншими жінками ходила вона білити панські покої. А верталась — напали на неї панські собаки й геть-чисто подерли одяг. Прийшла Маруся додому — плаче, сльозами заливається. Що кривдно, а що спідниці шкода. Сорочку можна полатати, а зі спідниці — саме дрантя зосталось. Спідниця ж у неї, сироти, єдина.

Добрі люди їй і нараяли: сходи, Марусю, до пана і проси, хай спідницю відкупить.

Так вона й зробила. Засміявся на її скарги пан. А тоді повів до сестриної кімнати, відчинив сестрин гардероб та й каже:

— Візьми собі, що хочеш!

Дивиться дівчина, а там — як не оксамитове, то шовкове. Такого ж, щоб у селі показатись, то й нема. В цих убраннях ні на роботу, ні на вечорниці!

— Мені, прошу пана, — благає несміливо, — десятчане!

— Десяток? — перепитує пан. — Про мене, бери хоч і десяток! Я сестрі (бачить, що сестра дуже його витівкою невдоволена) інше куплю!

— Та ні, прошу пана, — доводить сердега, — десятчану б мені! Одну! Таку осьо, як була на мені!

Регоче пан: дійшло до нього, що десятка — це грубе саморобне полотно.

— Нема в мене такої! — кепкує з убогої. — Не знаю, чи й грошей на таку дорогу стане!

Маруся в сльози. Вже й не рада, що прийшла. Аж пан раптом:

— Слухай, може, ти б вийшла за “прошу-пана” заміж, а там би вже дали раду з твоїми спідницями?

Як тільки це промовив, так панова сестра (а вона була стара дівка) й змінилась на лиці.

Маруся ж хоч і бідна, як дерево зимою, але дуже гарна була! Просто красуня писана!

— То що? Вийдеш за мене? — допитується пан.

— Не хочу, прошу пана, бо у вашому дворі дуже собаки вредні!

Пан од сміху аж на комод (чи будуар, як там у них називається) похилився.

— Я, — обіцяє, — завтра ж їх звідси видворю!

Бовкнули вони обоє те всерйоз чи жартома, проте наступного дня псарню перевели вглиб хазяйських споруд. Всерйоз чи жартома так по­балакали, а пан таки наповратився женитись!

Не на жарт, видно, запала йому в душу про­стота і врода дівоча. Досі було стільки в нього коханок — із жодною до вінця не хотів!

А Маруся перелякалась: і спідниці не віддав, і світ хоче зав’язати! Маруся ще дуже юна, все для неї лиш починається: і вечорниці, і залицяння одного вродливого конюха...

Проте добрі люди (ті самі, що й першого разу) своє мовили. Правду, мовляв, повір’я каже: “Як покусає дівчину пес, значить, вона скоро заміж піде”. І впевнили юнку: “Дурна будеш, Марусю, якщо відмовишся! Таке щастя раз у сто років трапляється!”.

Нічого діяти сердешній, мусить погоджува­тись. А ще, як уявила, якою гарною в панському вбранні видасться тому своєму конюхові!..

Що вже за весілля було!.. Три дні й три ночі сто­ли вгиналися й музики не втихали. А ще, чули, зубами скреготала від люті панова сестра. Звіс­но, відтепер головною окрасою дому стане ця за­дрипанка, а сестрі доведеться навіки заткнутись!

Зажили тоді молодята... Хто їх знає, як вони там собі зажили. От тільки відтоді часто бачили

в селі карету. їздила тією каретою молода врод­лива пані Марія і розкидала цукерки. Дуже їй подобалось, як дітвора з дорожнього пилу ті да­рунки вигрібає, б’ється за них. Хороша була: так бідних дітей потішАти!..

І кликали селяни між собою... вже не Марусею, але й не пані Дашківською, бо, видно, заздрість усе ж заїдала. Прозвали її — пані Фіртичкою.

Джерело:

Павленко, Марина. Русалонька із 7-В та Загублений у часі / М. Павленко. — Вінниця, 2023. — Кн. 2. — С. 86-89.