Бердт В. Мій друг Юрко Циркуль та інші : шк. роман / В. Бердт ; худож. І. Ключковська. – Л. : Вид-во Старого Лева, 2010. – 269 с. : іл. – (Класні історії). [Для середнього шкільного віку]
Для дітей
«Я відчував себе настільки самотнім, покинутим у цьому світі,
що коли б це був п’ятий поверх, то викинувся б з нього вниз головою»
Книжки зазвичай пишуть дорослі, які чомусь певні, що у дітей і проблеми «дитячі» — оцінки в школі, «несерйозні» перші почуття, «дрібні» перемоги чи програші, «дурні» забаганки та дивакуваті витівки…
Але насправді твої будні можуть бути значно жорстокішими та складнішими. Хоча б тому, що самі дорослі зовсім не обов’язково відповідальні та сильні. Вони можуть виявитися справжніми слабаками в ситуації, коли відступати вже нікуди. Вони можуть зрадити не тільки тебе, а й себе. Вони можуть бути байдужими, а не добрими, самозакоханими, а не вихованими, просто нікчемними… А ти вже достатньо виріс, аби все це бачити й розуміти… Але ж як хочеться і далі вірити у чудові дитячі казки, де все завжди завершується щасливо! Як важливо не здатися на відкуп здоровому глуздові такого недосконалого дорослого світу!
Саме про все це й розповідає новий шкільний роман Валентина Бердта про Вадька Журбіна та його друга Юрка Циркуля. Письменник присвятив його своїй доньці Яні та «її друзям з Харківського ліцею мистецтв № 133 з вдячністю за допомогу в написанні цієї книги», бо ця найсуворіша читацька редакційна рада залишила в оповіді лише живу правду буденного сучасного життя підлітків у одному зі «спальних» районів великого міста. Це трагікомічне життя, життя притлумлене пилом і смородом вулиці, життя, яке залишає по собі не глянцевий блиск, а подряпини та синці. Але саме воно, як ніяке інше, дає змогу людині скласти ціну собі, своїм друзям і ворогам.
Сюжетні перипетії книжки вразять будь-чию уяву, бо з історією хлопців тісно переплелися містичні пошуки «циганської» дитини Сніжани Зобари і нагле пограбування банку, «богемні» пристрасті Анжеліки Діанової та буденні учительські інтрижки.
Сподіваюся, тобі буде цікаво не лише читати цю книжку, а й обговорювати її з друзями. Тут справді є про що посперечатися!
Наталя Марченко
«Своє майбутнє ти повинен робити сам і вже зараз»
«Узагалі, я давно вже не мрію. Може, дорослішаю?..»
Нова книга В. Бердта — дипломант «Коронації слова–2010» — побачила світ у серії «Класні історії» львівського «Видавництва Старого Лева».
Ілюструвала видання Івета Ключковська. Її чорно-білі малюнки мають у собі більше тіней, ніж сам текст. Здається, герої існують лише на тлі довколишньої тьми. Навіть сонце над водою сходить, ніби продавлюючись крізь темні рої в небо… Гадаю, ілюстрації підказують читачеві, що світле найчіткіше бачиться на темному тлі, що треба вміти помічати тисячі відтінків сірості, аби не проминути серед буднів справжньої чистоти.
Автор визначив твір як «шкільний роман», але, як на мене, це — підліткова повість із елементами детективу та містики. Останні пожвавлюють сюжет, але й притлумлюють психологічну достовірність і життєвість історії загалом.
Головний герой і водночас оповідач Вадько Журбін — обдарована світла дитина, насправді варта і визнання, і любові, й подарунків долі. Але підліток належить до численної спільноти українців, котрі живуть «за межею бідності», тому притаманні сучасній європейській підлітковій літературі проблеми порозуміння у родині, позиціонування себе в оточенні тощо загострюються в його випадку потребою щоденної боротьби за фізичне виживання. Остання доростає рівня справжньої трагедійності, коли батьки підлітка виявляються неспроможними жити в прямому сенсі слова (мама «довела себе» до стану, коли єдиним шансом вижити стала дорога операція, а батько через неспроможність дістати кошти спивається). Вадько стає єдиною в родині дорослою людиною, здатною на свідомий вибір і вчинок.
Але чи про спасіння батьків йшлося? І чи той шлях обрав герой?
Повість називається не «Вадько Журбін у школі й дома», а «Мій друг — Юрко Циркуль». Чому? Певно тому, що єдине, що залишається непорушним, надійним і незрадливим у житті героя — їхня з Юрком дружба. В перших почуттях і в щоденній борні зі світом, на вістрі сміху та приниження й серед визнання та успіху хлопці жодного разу не підвели один одного. На відміну від батьків Юркові не треба пояснювати, чому в творі «Мій друг» Журбін писав не про нього, Циркуля, а про загиблого приблудного пса. Бо ж це аксіома: «У того пса в усьому світі не було нікого, окрім мене, а Циркуль і так знає, що я його друг» (с. 162).
Інші семикласники в тексті теж виглядають якщо не дорослішими дорослих, то явно рівними їм у практичності та вмінні осмислювати оточуюче й адекватно на нього реагувати. Так, мужнішою та людянішою своєї ображеної на життя бабусі є «Ворона» Сніжана. Екзальтована заможна бабуся Анжели «грає» у життя, тоді як гламурна поверховість онуки приховує натуру діяльну, здатну до справжніх вчинків і насправді вільних щирих почуттів тощо. Саме діти виявляють надможливості (містична історія Сніжани та Старого Цигана), натхнення (Вадькові осяяння з дідовим інструментом), пристрасті (боротьба та кохання Анжеліки). Але головна їхня відмінність від дорослих — нерозтрачена духовність, чистота як можливість залишитися людяним. «На Землі тільки діти найближче до Бога, бо їхні душі та серця не вражені злом, ненавистю та заздрощами». Ці слова чує в одному зі своїх містичних видінь «обрана» Сніжана. Тоді ж звучить інша теза: «…шлях каяття, спокути помилок не відкриває дорогу назад до володіння законами раніше відкритої таємниці. Такі люди все життя живуть з нестерпним болем у серці й невидимим тягарем на плечах…» (с. 205). І в її світлі вибір головного героя — піти з художнього ліцею, котрий попри всі поневіряння, міг відкрити йому шлях до покликання (в хлопчикові живе талант до різьблення, переданий дідусем) на користь друзів-однокласників видається доволі трагічним. Тим паче, зрештою виявляється, що і Юрко, і єдина духовно близька доросла людина — Антоніна Павлівна покидають не лише Журбіна, школу та Москалівку, а й Україну… Їх чекає нове «інше» життя закордоном. А що чекає на Вадька?..
Слід вказати, що образ математички, котра прийшла до усвідомлення всепрощення та любові як єдиного надійного способу жити по-людськи, доволі сильно нагадує Марсем із нашумілої повісті М. Аромштам «Коли відпочивають ангели». Певно тому, що всі справжні вчителі схожі своєю здатністю проникливо вглядатися в дітей, щоб «запримітити порухи внутрішнього життя», а всі типові «працівники освіти» — нікчемні й жахні по різному…
Загалом, образи дорослих у повісті доволі розмаїті у своїй жалюгідній недолугості. Вражає, що описані з погляду підлітків, вони не видаються вигаданими: саме такі Лідії Борисівни з «погордою та бридливістю» конвоюють до чергового «Бровка» бешкетників, діди-Трубачі сповідують нехитру теорію виживання по дворах, а всілякі обомжілі «Професори» та «Синяки» звично копирсаються на смітниках…
На останніх сторінках роману, заспокоюючи Юрка, чия родина вирішила емігрувати («Як я житиму без людей, з якими мені було добре, без міста, де я був щасливий?»), Вадько «розсудливо» проголошує дорослу банальність: «Батьки хочуть, як краще. Виходить, так треба…» (с. 256). Підліткові все ще хочеться, щоб був хтось старший, мудріший і могутніший, чиїй волі можна було без остраху скоритися для власного ж благополуччя.
Ось тільки, попри найблагородніші бажання, люди так часто не спроможні щось вдіяти… і відповідальність за власне життя ніколи не вдасться перекласти ні на чиї плечі… навіть найрідніших людей,.. навіть найвірніших друзів… Усвідомлення цієї простої істини робить людину дорослою. Але чи воно того варто?
«— Скажи мені, про що ти зараз думаєш? Не взагалі, а зараз?»
— Щоб діти ніколи не ставали дорослими», — відповів Циркуль»…
Наталя Марченко
