Наталя Петрівна Марченко
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського
Останні десятиліття події в Україні розгорталися так стрімко та різновекторно, що найменше хотілося говорити з дітьми про ось такі складні речі. Хотілося «теплих» історій і веселих оповідок, красивих картинок і Божої ласки… Але настала мить, коли складних розмов уже не уникнути. Повість Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію» (2014) — одна з перших і тому знакова у новітній українській книзі для дітей, спроба всерйоз поговорити з юними сучасниками про Любов і Час.
Твір автобіографічний, відвертий і доволі безжальний насамперед щодо автора. Письменниця відтворює як характери, так і саме звучання «радянської» доби, манеру тогочасного (а отже й свого!) духовного і душевного буття. І якщо нинішньому юному читачеві від того трішки млосно, то авторці таки вдалося донести неприкрашеним справжній — затхлий, наївний у своїй жорстокості й безглузді «дух епохи». Думаю, для багатьох, кому не довелося жити в радянський час, описи родини сільського директора школи чи Папи Запотіцького видадуться як мінімум нарочито безглуздими. Але насправді це типові люди того, на жаль, все ще близького нам часу. Люди зовсім не погані, й не «придумані», а звичайнісінькі, обивателі, звиклі швидко знаходити правильне поведінкове «русло». Та навіть позитивні персонажі повісті постійно зайняті пошуками матеріальних компонентів буття — одягу, їжі. Бо саме на це й тратилася насправді левова частка часу «радянської людини». Те що залишалося, йшло на вистежування одне одного, емоційні виплески та самокопання. Й підлітків це стосувалося тією ж мірою, що й дорослих. Оце змізерніння щоденних поривань письменниця передала дуже точно. Й інтелігенції те все стосувалося чи не найбільше — «не співучасть» у «дурному бунті» народу — одна з її характерних рис і досі.
Саме таких дідів — дрібних і величних водночас, «використаних» оточенням і власними пристрастями, знищених і непереможних відкриває сучасним підліткам Зірка Мензатюк, оголюючи перед поколінням власних онуків неприглядну й величну водночас правду недалекого минулого. Її герої насамперед — породження й відголосок «українського пострадянського» світу, а їхні драматичні пошуки та чин продиктовані найперше бажанням письменниці тут і сьогодні знайти порозуміння з «іншим» поколінням у найсуттєвішому — Любові та Часі. Бо без цього намагання пізнати й зрозуміти одне одного між дідами та онуками ніхто з нас не опанує ні себе, ні свого місця в світі. Ми вкотре почнемо з «чистого листа» чергову чернетку своєї уривчастої історії…
Отже, любов.
У Зірки Мензатюк це наскрізна ідея твору, константа, несхибний камертон, за яким легко визначитися з будь-яким вибором. Саме любов‘ю продиктовані всі вчинки головних персонажів — починаючи з підліткового випендрювання та «втріскування» одне в одного й закінчуючи глибоким сердечним переживанням почуття любові до Батьківщини та Бога. Саме намаганням авторки розкрити перед підлітками всю неявну, але безмежну силу цього почуття продиктована поява в повісті історії кішки Пуми та баби Сафронихи. Здається, покликані лишень бавити читача, даючи привід для кумедних ситуацій, вони поступово обертаються на найдраматичніших персонажів і дають Яринці важливі уроки життя. Дрібна «навіжена» Пума раптово зникає, залишаючи в душі дівчинки величезну ніким іншим не заповнювану порожнечу, і Яринка усвідомлює, що любов не буває маленькою чи безслідною. А Сафрониха виявляється дівчиною, чиє кохання було знищене війною та яка все життя добивається церкви в селі як свободи долюбити єдину рідну людину хоча б на тім світі. Дивакувата «пересічна» баба постає живим уособленням вірності та віри, доводячи, що любов всепереможна.
Страх розділяє героїв твору на тих, хто його породжує, і тих, хто його долає. Лише останнім відкриваються світлі сторони життя й можливість щиро любити. Бо любов завжди пересилює страх і звільняє.
Саме тому любов уможливлює свободу пам‘яті.
У Зірки Мензатюк «пам‘ятати» однозначно рівноцінне «любити». Яринка не задумається над природою чи специфікою пам‘яті, бо для неї це — природня частина буття, а не вибір. Підлітки, як і батьки та діди, насамперед — «живі свідки» величних і мізерних діянь усіх поколінь українства. Для них пам‘ятати — чин, а не стан. Саме тому Ігор не лише пригадує подвиг Кантемра, а й на весь голос («один на весь світ») кричить «Слав Україні!», а Орися з Василем не лише танцюють давні «Коси» в дідівських строях, а й підносять жовто-блакитне полотнище, яке «...пахло небезпекою... тюрмою, Сибіром, сивим холодом Заполяр‘я». Саме тому Яринка з друзями до останку спостерігають за драматичним протистоянням «звиклих до покори» селян з міліцією біля церкви, «засвідчуючи» свою співучасть і готовність пам‘ятати саме цю подію.
Місцем і співучасником подій у повісті є Система як спільність пов‘язаних якимись дивними й зуроченими зв‘язками людей, у межах якої юні герої вимушені формуватися, відкриваючи власну самість як інакшість. У Зірки Мензатюк «реальний» «радянський» світ протистоїть «романтичному» національному. Оскільки право на позицію кожної зі сторін оплачене кров‘ю, тому «нормально» бути непримиренним щодо «інших». Як тільки герої покидають цю «зону комфорту», їм доводиться переборювати загальноприйняті страхи, вчитися любити ближніх і приймати їх у всій неоднозначності. Як наслідок, герої-підлітки опиняються поза Системою, тобто стають «іншими» і вимушені творити власний, «інший» щодо батьківського світ.
Цікаво, що «правильне» середовище і його «правильні» мешканці постають у нагромадженні безкінечної низки суто фізичних об‘єктів. У «Як я руйнувала Імперію» це повторювані переліки «дефіцитів» і побутових речей, «доступних» (чи ні) кожному з персонажів, що маркують їхнє соціальне положення чи навіть духовний вибір (так, родина Яринки віддає перевагу черзі в Домський собор перед чергою за штучними шубами).
Герої-підлітки в творі схильні до рефлексії та споглядального світосприйняття, прагнуть резонувати з часом і оточенням, звикли діяти емоційно та спонтанно. Авторка повсякчас змушує їх цитувати улюблені тексти та вкладає у їхні внутрішні діалоги далекі від дитячих лексеми й звороти. Останнє було б недоліком, коли забути, що Яринка — представниця родини зі значною традицією книжності. А для таких підлітків і досі звично й навіть обов‘язково відлунювати думками й фразами свого дорослого оточення, сипати цитатами й алюзіями. Окрім того, подібні «посилання» в мовленні дітей завжди відігравали роль чіткого ідентифікатора: якщо ти не знаєш «кодових» фраз у певному молодіжному середовищі, ти — «чужий».
Цікаво, що перші почуття героїв описані геть не схоже до розтиражованих масовою культурою уявлень про «вільні взаємини». Це тонкі, складні, виснувані з глибоких душевних переживань стосунки, де важать кожен погляд, слово чи дотик. Яринка боїться як не пізнати кохання, так і потривожити його. Це важлива складова її внутрішнього життя і, водночас, головний рушій сюжету, оскільки саме почуття стає для героїв випробуванням на здатність зрозуміти самих себе і визначитися з власними системами ціннісних координат.
Одним із ключових мотивів повісті є також дружба як природній спосіб розподілу світу на «своїх» і «чужих». У Яринки коло друзів поступово звужується, відсікаючи схожих до неї за статусом (діти інтелігентів, добре вчаться, «чистенькі»), але «інших» за ідеалами дівчат із «піонерського» оточення Ніночки та «рафінованого» патріота Андрія. Зрештою дівчинка формує навколо себе надійний і світлий «свій» світ, який активно прогресує.
Дорослі й діти в творі — не просто природні співучасники подій, а представники різних, але спільних у певному пориві поколінь. Так, усі родичі Яринки — національно свідомі віруючі люди, що не заважає їм «пам‘ятати своє місце» в «радянській» системі та реалізувати себе в цих межах. Героїня Зірки Мензатюк поступово перетворює будні на романтизовану героїку справжньої борні, опиняючись тим самим у сув‘язі поколінь — старша сестра, батьки, діди. Власне, весь її шлях — це пізнання справжнього суспільного обличчя найближчого оточення, з‘ясування та засвідчення монолітності усіх поколінь свого роду. Близькі Яринки не так бояться одне за одного, як люблять — рідних, природу, Україну. І саме ця перевага любові над страхом робить їх вільними та переможними.
