ПІД КИЄВОМ, НА СОНЯЧНІЙ ПРІОРЦІ: уривок

Тарас прокинувся о п’ятій,

Крізь сон почувши спів вільшанки.

Він вдячний вісниці крилатій,

Що першою стрічає ранки.

Як і належить, своєчасно

Вона озвалась тихо, кволо,

Та незабаром інше птаство

Її підтримало навколо.

А спритна дядина Варвара

(Шевченко зве її так часто)

Корзину яблук назбирала

Раніше, як озвалось птаство.

Клопочеться, ряднинку стеле,

Щось промовляє щохвилини.

Тарас прислухався: «0й, леле!

Та це ж рядки із «Катерини»:

«Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати».

Почулось болісне зітхання,

А слів, на жаль, не розібрати.

Розчулений від хвилювання,

Шевченко виглянув з кімнати:

– Вітаю, пані-господине!

– Добридень вам! Яка ж я пані? –

Варвара кінчиком хустини

Змахнула сльози невблаганні. –

Згадала, бачте, Катерину,

Оту згорьовану, нещасну.

Її дитину-сиротину

Жалію, мов дитину власну. –

Промовчав. Підійшов близенько,

Насупив брови кущуваті:

– Це я завдав вам болю, ненько.

Ви?.. Болю?.. Боже, ви – Шевченко?

Оце так гість у нашій хаті!