Поетеса, прозаїкиня, літературознавиця. Кандидатка філологічних наук. Докторка наук із соціальних комунікацій. Доцентка. Професорка кафедри редакційно-видавничих технологій і продюсування Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Членкиня Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Асоціації українських редакторів. У 1992–1994 рр. навчалася на філологічному факультеті Житомирського державного педагогічного інституту ім. І. Я. Франка. 1998 р. із відзнакою закінчила Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Працювала літературною редакторкою видавництва «Горудень» (Київ), науковою співробітницею КБ Енциклопедії Сучасної України НАН України. Викладала на кафедрах теорії та історії журналістики Київського міжнародного університету, журналістики, реклами і зв’язків із громадськістю Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету. Досліджує проблеми промоції читання, створення художніх і бізнес-текстів, ШІ в медіасфері, персонального продюсування, плагіату та академічної доброчесності. Авторка п’яти поетичних книжок та романів «Карнавал триває», «Сни» і «Ще одна історія про…». Уславилася як авторка захоплюючих психологічних повістей, написаних для підліткової серії видавництва «Академія»: «Дівчина з міста» (2018), «Знає тільки Мару» (2018), «Король Даркнету» (2018), «Мишоловка» (2019), «Ужалений зрадою» (2020), а також пригодницької повісті-життєпису «Гетьман на літо» (Портал, 2024). Повість «Знає тільки Мару» здобула перемогу в номінації «Підліткова книжка року» в «Топ БараБуки - 2018».
Роман однозначно потрібно прочитати. Все в ньому чудове, крім початку.
Кілька причин "за" книжку:
- Нова тема — ніхто в українській підлітковій літературі не писав про паркур до Анастасії Нікуліної. І, як трейсерка в минулому, вона стовідсотково в темі й у філософії. Тож історія — правдоподібна, ситуації насичені, а характери й відчуття персонажів прописані точно.
- Нетиповий, але від цього не менш справжній, Львів.
- Сучасні, "живі" персонажі з нерафінованим мовленням, типовими (і не дуже) проблемами й традиційним невмінням про них говорити. Герої розвиваються, змінюються під впливом прийнятих рішень, тож за їхнім досвідом і спостерігати цікаво, й у нагоді він може стати.
- Правильні й суперважливі акценти. Приміром, що в реальному житті існує яскрава альтернатива життю віртуальному (іграм, соцмережам тощо). А ще — важливість саморозвитку й вміння бачити істинну сутність людини (хто ти є, а не як ти вбраний чи скільки в тебе батьківських грошей); мотив долання обмежень і страхів; мікротема сміття (!), яка так само дуже важлива й ненав’язливо висвітлена в тексті (через поведінку героїв).
- "Гачки", що спонукають читати далі — натяки на таємниці кожного з героїв.
- Подвійна адресність. Тобто варто прочитати і дітям, і батькам, які ніяк не можуть порозумітися. Бо в тексті — чимало підказок, яким же способом дорослому поставити себе на місце підлітка і таки побачити його і почути, а значить — знайти шлях до порозуміння.
А що ж там із початком?
По-перше, він автоматично «відмітає» всіх непосвячених, а це зменшує аудиторію. Але ж роман не тільки про паркур. Він — про вибір і самореалізацію, свободу, долання меж, пошуки себе справжнього, порозуміння зі світом.
А, по-друге, паркур — це рух, біг, лет, долання меж. Тобто — суцільна динаміка. Отож і сюжет має працювати на це. Він і працює. Майже скрізь. Але початок роману (а саме він визначає — будуть читати чи ні) справляє парадоксальне враження: попри описи елементів паркуру, руху — немає відчуття самого руху. Можливо, це враження виникло через кумулятивний ефект від елементів тексту, які жодним чином сюжет не рухають. Приміром, відступи про собачників, описи їжі (+ діалоги про їжу на кшталт: «Мій круасан!» — «Нє, мій!»). І вони абсолютно до місця, приміром, у щоденнику, але аж ніяк не в романі, заявленому як динамічна історія, основна ідея якої: «Рух — це життя».
Кілька аргументів, аби прочитати книжку.
- Контроверсійна (і життєва) тема: головокрутне перше кохання, і його наслідки — дуже рання і ні разу не планована вагітність.
- Зазвичай ми звикли читати варіанти проживання любові через дівочі образи, а тут — кохання вустами юнака: «З Юлькою було по-іншому. Він жив нею, він дихав нею. Вона була ніби несподівано знайденою частинкою його самого» (с. 51); «Тимофій відчув, як миттєво потепліло у нього в районі грудей, а невидимі метелики залоскотали в животі, разом змахнувши шовковистими крильцями» (с. 81). Раніше думала, що метелики — то тільки про дівчат.
- Головний герой — Тимоха — дуже реалістичний, не рафінований, із добре прописаною передісторією, яка майстерно вплетена в канву основної розповіді (і це просто чудово, бо коли передісторія стримить у тексті, як білий ґудзик на синьому жакеті — її просто хочеться пропустити; надто ж, якщо вона, приміром, руйнує динаміку оповіді). Він типовий підліток, який мусив рано подорослішати, бо батько давно залишив родину. Юнак тягне школу, завжди шукає підробіток, вміє готувати, старається опікуватися мамою. Його характер показано не через повідомлення, а через дії, що, як ви розумієте, цінується особливо. Приміром: «Хлопець обережно, аби не розбудити, вкрив маму, стягнув до центру штори на вікні, від чого сутінки у кімнаті загусли, і вийшов, причинивши за собою двері» (с. 55). Йому прийшлося приймати складні, «дорослі» рішення, долати низку випробувань, зрозуміти багато непростих речей, протистояти і дорослим, і одноліткам, боротися за власне право на щастя — і мені дуже сподобалося, як він із цим впорався.
- Книжка має подвійну адресність, пропонує хороші моделі поведінки в заданій ситуації і містить важливі акценти щодо прийняття рішень і відповідальності за них — тож батьки сміливо можуть вибрати її як предмет для важливої розмови.
- Динамічна й захоплива оповідь.
Пам’ятаєте, я говорила, що письменники вчаться один в одного? Так от, ця повість мене теж дечому навчила.
По-перше, написавши чотири книжки для підлітків (три — вже «в людях», четверта — в роботі), я раптом зрозуміла, що в описах дівчат ніколи не звертала увагу на груди. Але ж у «хлопчачому» сприйнятті ця деталь важлива! Тепер не легковажитиму.
А, по-друге, найбільше клопоту мені завжди завдають описи сексу. Ну, ви розумієте: аудиторія підліткова, тож вічно паришся, аби не переборщити, не вразити юних почуттів (або ж почуттів батьків тих юних, яким книжки саме батьки купують), але й залишитися правдоподібною. А виявляється, можна просто підвести читача до розуміння, що ось «зараз буде» (або ж «щойно був») інтим — ну і не паритися.
Коротше кажучи — рекомендую.
