Юрієві Збанацькому — 100 років!

День народження Юрія Збанацького припав на Новорічні свята.

В один день і рік із ним прийшов у світ Абрам Кацнельсон. Віталій Портников написав у 2012 р. щодо останнього: «…тоді багато спілкувався з Абрамом Кацнельсоном, уважав його чудовою, однак дуже радянською людиною. Про Ліну Костенко, свою колишню ученицю на славнозвісних курсах в Ірпіні, Абрам Ісакович відгукувався з повагою — але й з подивом. «Звичайно, він не може її розуміти», — гордо думав я. Про те, що старий поет упродовж років ховав заборонений рукопис роману «Маруся Чурай» і фактично врятував його для мене та мільйонів інших шанувальників цього твору, я дізнався тільки після його смерті. Порядність — не бундючна, вона не у виступах, не в словах, вона в діях».

Згадала про те, бо, готуючи цю ювілейну сторіночку та звертаючись до різних людей, які знали Юрія Оліферовача, раптом усвідомила, що ми все ще здебільшого не готові чесно й просто перечитувати літературний спадок, який отримали. Перечитувати не для оцінки, засудження чи звеличення, а задля повноти власної пам‘яті. Пречитувати, щоб згадати власне минуле не з чужих слів, а з власного відчуття…

Юрія Збанацького дитиною уже читав мій тато і дитиною ще читав мій син.

Тисячі й тисячі людей легко згадають це ім‘я, його книжки — так чи інакше — наповнювали їхній світ. Вони й досі лежать на полицях усіх українських бібліотек і більшості бібліотек колишнього Союзу. Здебільшого, читані…

Збанацьким був партійним функціонером.

Збанацький був людиною непересічною.

Коли сприймати ознаки «радянського часу» в його творах (а вони є в УСІХ письменників, які творили в той час, особливо — для дітей) лише і тільки як ознаки певної історичної доби, бачиш насамперед вправного й по-сільськи хитромудрого оповідача, залюбленого в природу й «просто людей», оповідача з ясними людяними уявленнями про світ, оповідача, звиклого говорити чітко і просто…

Переоцінка цінностей відбувається повсякчас — невпинно і завжди дещо автоматично. Але, певна, що при цьому, зазвичай, змінюються лише «ярлички», а цінності залишаються. Головне, пам‘ятати, що під черговою купою наліпок могло зникнути щось насправді вартісне, те, що варто роздивитися зблизька, самому…

Аж не віриться: ось перед твоїми очима ясніє добре обличчя дорогої людини, звучить трохи приглушений, аж млявий, голос. Звичайна собі людина, яких мільйони на землі. А між тим це той, хто овіяний ратною й письменницькою славою, хто у найжорстокіших умовах зумів зберегти в собі й непоказну людяність, й чисто педагогічну мудрість, хто не обізлився на недолугих недругів і мав великий талант гуртувати довкола себе друзів, які називали його любовно — Збанага.

А Юрію Оліферовичу Збанацькому цієї зими виповнилося рівно сто років. У цивілізованій країні про людей такого масштабу згадувало б усе освічене суспільство. На жаль, тільки не в нас, бо ми не навчилися у своїх повсякденних діях опиратися на власну історію та на її творців. Гірше того — досі піддаємо сумнівам їх життя. Скажімо, в рідному Острі, де формувався великий талант ватажка месників і класичного письменника, в Ніжині, де юнак здобував педагогічну освіту, в Чернігові, де вчився в педагогічному технікумі і згодом чекав смерті в Яцевському концтаборі, так і не спромоглися назвати бодай вулицю його іменем. Бачите, хтось із колишніх колег по партизанській долі ще в давні часи приклеїв Герою Радянського Союзу Юрію Збанацькому ярлик зрадника, а правнуки погані не знайдуть часу дати справедливу оцінку діям і тих, хто просто воював у лісах, і тих, хто там переховувався, прикрившись партійним квитком. А в той же час донині крають око таблички на вулицях із прізвищами чужих українській землі майстрів кривавих розправ та голодоморів. Гірко про це говорити, але ж правду не зітреш на порох.

1943

Як би там не було, та ім'я славетного уродженця Козелеччини назавжди записано на скрижалях історії. Селянський син із загубленого в лісах Борсукова поблизу Остра сповна зазнав усіх випробувань, які випали на долю його покоління. Зовсім юним працював директором семирічної школи. Перед війною завідував райвідділом освіти, редагував районну газету в Острі. А коли прийшло воєнне лихоліття, був залишений у ворожому тилу для організації партизанського загону. Після неймовірних випробувань у підпіллі, після чекання смерті в гітлерівському таборі, з якого втік восени 1942 року, він таки виконав партійну волю — організував загін ім. Щорса, який згодом переріс у велике з'єднання. За героїзм Юрій Збанацький заслужено отримав звання Героя. На жаль, з визволенням для нього війна не закінчилася...

Донині в моїй пам'яті сяють теплим світлом вечори в гостинній господі Юрій Оліферовича та його чарівної дружини Ольги Хрисантіївни. Десь наприкінці 60-х років саме мій земляк разом із тодішнім головою Спілки письменників України Олесем Гончарем запросили мене своїм підпомічником, а це вже означало особливу довіру в наших стосунках. Саме на тих родинних вечірках і відкрив мені дещо з власної «партизанки» господар. Запам'ятався особливо епізод, коли з волі одного з партизанських генералів було вилучено його детальний звіт про діяльність з'єднання, поданий до Українського   штабу партизанського руху. Вилучено й знищено, аби після того взятися за розправу над непокірним командиром, що свого часу не приєднався до обласного партизанського з'єднання. Дійшла чутка в Козелецькі ліси про те, як після «стратегічного злиття» безслідно зникали командири окремих загонів.                                                      

Запам'ятався особливо епізод, коли з волі одного з партизанських генералів було вилучено його детальний звіт про діяльність з'єднання, поданий до Українського   штабу партизанського руху. Вилучено й знищено,  аби після того взятися за розправу над непокірним командиром, що свого часу не приєднався до обласного партизанського з'єднання. Дійшла чутка в Козелецькі ліси про те, як після «стратегічного злиття» безслідно зникали командири окремих загонів. Довго довелося Юрію Збанацькому поновлювати документи, збирати різні свідчення, аби відмести всілякі звинувачення. А ще згодом, аби зберегти для історії імена буквально всіх своїх партизанів, він, уже в солідному віці, обтяжений різними мирними відзнаками, напише унікальну документальну книгу «Ми не з легенди». Таким був ще один — уже мирний, творчий подвиг нашого земляка.

Юрій Збанацький таки знайшов себе в літературі. Перші проби пера датуються ще довоєнними літами. Неймовірні ратні випробування тільки посилили в його душі потяг до прекрасного. Він ніби знаходив душевну рівновагу в творчості, забуваючи про потайні переслідування вчорашніх «друзів» по зброї. Врешті-решт яскраві літературні здобутки змусили недругів відмовитися від тотального наступу, водночас породивши купу підпільних заздрісників. Та Юрія Збанацького було важко зупинити — мав він характер твердий, непоступливі принципи, якими оточив ніжну вчительську душу. Так чи інакше, за десятиліття впертої праці він став одним із провідних письменників України, широко знаним у багатьох куточках світу, автором десятків творів для дорослих та дітей. І нині без його творів наша література була б неповною.

Олесь Гончар,                                                 

народна артистка Ольга Кусенко та

Юрій Збанацький. Київ, 1960-ті рр.

На фото 1971 року: Юрій Збанацький (праворуч),

Леонід Горлач,

Расул Гамзатов (друкується вперше)

Перші оповідання та нариси Ю. Збанацький опублікував у 1944 році. Але тріумфальним входженням у велику літературу була його світла й захоплююча повість «Таємниця Соколиного бору». То був акт справжнього провидіння, акт народження майстра літератури. І навіть якби він не створив більше нічого, уже тільки цим одним твором увійшов би в історію літератури назавжди.

А письменник встиг зробити дуже багато. Повісті та оповідання про українське село, виконані в класичній манері, з мудрими та дотепними народними героями, тонкі за спостереженнями твори для дітей, гострі проблематичні п'єси, деякі повісті стали основою для створення повноформатних кінофільмів, сотні статей і розвідок — усе це розмаїтий творчий доробок великого майстра. А яким болем переповнена повість «Єдина» — про трагедію матері, закатованої фашистами в Яцеві! А за роман «Хвилі» йому було присуджено Шевченківську премію. Мав він і премії імені Лесі Українки, Миколи Островського та інші.

Та Юрій Оліферович за будь-яких ситуацій залишався Людиною з великої літери, педагогом-наставником, а ще захисником інтересів колег по перу. Не раз і не двічі, як тільки над кимось нависала загроза, він до блиску начищав зірку Героя і йшов до партійного ЦК, мов кидався на амбразурудзота. Як дбав навіть про найдрібніші побутові справи колег по перу. Як опікувався численними дітьми українських шкіл. Його доброти вистачало на всіх, і це — ще один подвиг нашого славного земляка...

Він спокійно й радісно зустрів нові часи, коли почала народжуватися Україна в державному чині. От тільки не любив гучного екстремізму, який волів змести все без розбору минуле. І тоді він, вдягаючи незмінний сірий плащик, соромливо ховав зароблену кров'ю зірку Героя під лацкан — аби раптом хтось із новітніх діячів не докорив. Хоча докоряти таким людям нічого — вони зробили все можливе для своєї Вітчизни. І в цьому їх неперебутній подвиг.

Юрія Оліферовича Збанацького найточніше характеризує епітет н а р о д н и й .

Нащадок хліборобського роду з Чернігівщини, він упродовж свого тривалого, досить неспокійного життя був і народним учителем (так у довоєнний час називали сільських учителів), і народним месником, і народним письменником.

У 24 роки Юрій Оліферович очолив Печерський районний відділ народної освіти, а трохи згодом став редактором районної газети.

Газетярську роботу поєднував із художньою творчістю — писав вірші, оповідання. За його п'єсою “Дурні поженилися” Остерський театр здійснив виставу.

Однак життєві та творчі плани порушила війна.

Юрія Збанацького було залишено на окупованій ворогом території для ведення підпільної та партизанської боротьби. Дружину з двома дітьми він відправив на схід.

Невдача спіткала з перших днів окупації. Заздалегідь облаштована в придеснянському лісі партизанська база виявилася пограбованою. Далеко не всі майбутні партизани з'явилися в домовленому місці у визначений час. Довелося починати все майже з нуля. Ходив по селах, знаходив потрібних людей. Хтось із німецьких прислужників його видав. Юрія Оліферовича затримали. Запроторили в чернігівську в'язницю. Згодом перевели до Яцівського концтабіру. У серпні 1942 року він звідти втік.

Його матір розстріляли в Чернігові, меншого брата (інваліда дитинства) вбили в рідному селі.

Нічого не було відомо про сім'ю. Ширилися чутки, що потяг із біженцями розбомбили. Лише через рік стало відомо, що потяг справді бомбили, але він благополучно прибув на станцію призначення. А трагедія сталася вже там, у глибокому тилу, — померла дружина. Над дітьми взяла опікунство місцева влада та земляки. Забігаючи наперед, зазначу, що діти повернулися додому та зустрілися з батьком.

Але це буде згодом. А поки що Юрій Збанацький, утікши з концтабору, заходився знову організовувати партизанський загін. Цього разу все вдалося. Загін швидко поповнювався як місцевими мешканцями, так і військовими, які потрапили в оточення або втекли з полону. До нього вливалися також невеличкі партизанські групи. Загін перетворився на партизанське з'єднання, яке завдавало відчутних ударів по окупантах і їхніх прислужниках.

У 1944 році за героїзм і мужність, виявлені в боротьбі з фашистськими загарбниками, Юрій Збанацький був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Про все це я довідався з книжок письменника та від нього особисто, коли познайомився з ним наприкінці 60-х років минулого століття, працюючи директором видавництва “Молодь”.

«А знаєте, — сказав якось Юрій Оліферович, — у перші повоєнні роки я зайнявся було викладацькою роботою, працював деканом факультету мови й літератури Київського педінституту. До речі, на українському відділенні факультету навчалася тоді Ліна Костенко. Пізніше вона перевелася до Літературного інституту імені М. Горького.

Робота зі студентами мені подобалася. Пригадую один комічний випадок. Поїхав я із старшокурсниками у Закарпаття збирати та вивчати місцеві діалекти. З Ужгорода треба було добиратися у гірське село. Чекаємо посадки в автобус, який стоїть неподалік без водія.

– А де ж водій? — запитуємо закарпатців, які теж лаштуються в дорогу.

– Не суть, — відповідають вони.

– А що з ним? Йому погано? Куди його несуть?

Люди сміються:

– Водій зараз прийде, а поки що він не є.

Отак ми почали вивчення місцевих діалектів».

«У 1944 році, — продовжив розповідь Юрій Оліферович, — журнал “Дніпро” опублікував мої “Деснянські оповідання”, а через п'ять років у видавництві “Молодь” побачила світ повість “Таємниця Соколиного Бору”. Успіх повісті мене окрилив». Згодом повість перевидавалася понад двадцять разів, перекладена на інші мови.

Загалом же книги Юрія Збанацького видавалися близько двохсот разів. Багатьох героїв своїх повістей і романів він наділив рисами, притаманними йому самому. Вони працьовиті, щирі, доброзичливі, розважливі.

А з якою увагою ставився Юрій Оліферович до молодих літераторів. Серед його найближчих друзів були талановиті письменники-земляки: Василь Чухліб, Леонід Горлач, Віктор Кава. Василя Чухліба Юрій Оліферович вважав хрещеником, оскільки той немовлям перебував у партизанському загоні зі своїми батьками.

З-поміж численних творів Юрія Збанацького повісті “Ми – не з легенди” належить особливе місце. Це — художньо-документальна розповідь про мужню боротьбу народних месників Чернігівщини за визволення своєї рідної землі від німецьких загарбників. Читаючи її, віриш кожному слову. Адже автор водночас і головний персонаж, Людина — не з легенди.

Незабутній Юрій Збанацький у роки минулої війни командував партизансь­ким загоном ім. Щорса, згодом — партизанським з'єднанням. А коли в середині 80-х років ХХ-го століття очолював Київську письменницьку організацію, де я був відповідальним секретарем правління, то, пригадую, навіть за різних творчих чи організаційних ситуацій, що іноді загострювалися, мені не дово­дилося чути від Юрія Оліферовича командирських суворих інтонацій. Він був передовсім людиною, котра вміла кожну справу наповнити своєю життєвою муд­рістю та добротою, в гуманітарній своїй діяльності керувався гуманними прин­ципами.

Юрій Збанацький за моєї пам’яті входив до складу президії Спілки письменників і парткому, куди згодом і я увійшов, інституцій, у яких обговорювалися різні ідейно-творчі питання. Але не пригадую, щоб він ініціював персональні обго­ворення, що закінчувалися політичними «збучками», навішуванням ідеологічних звинувачень і ярликів. Здається, назва його повісті «Між добрими людьми» могла б слугувати тестом на оцінку його вдачі, відображенням його характеру, сприйняття ним людей навколо себе: доброта — визначальна риса людини, її сутність і ключ до розуміння.

«Таємниця Соколиного бору» — перший твір Ю. Збанацького, який я із захоп­ленням прочитав і не міг собі уявити тоді, сільський школяр, що мине бага­то часу і настане такий момент, коли я опинюся поряд із Юрієм Оліферовичем у Києві, в Спілці письменників, буду з його допомогою пізнавати таємниці у творчих, громадянських відносинах письменників, приймати з ним рішення на користь розвитку української літератури, дбати про розвиток талантів, що проявлялося в зростанні спілчанського поповнення з числа обдарованих юна­ків і дівчат. То була українська радянська література з домінантою україн­ського начала.

Українські письменники з представником Товариства об’єднаних українців Канади М. Шатульським. Зліва направо:

В. Сосюра, А. Малишко, О. Корнійчук, М. Шатульський, П. Тичина, Ю. Збанацький, М. Бажан.

Київ, травень 1952 р. (ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 0-49555)

Велика відстань у часі між тими днями та роками, коли я працював у Спілці письменників разом з Ю. Збанацьким, і теперішніми днями та роками, нібито демократичними, але водночас виразно позначеними елементами керованого хао­су, подвійними стандартами в житті умовно незалежної України. Найбільша вада теперішнього письменницького життя — масове зубожіння наших спілчан: за опублікований твір, як правило, літератор не одержує гонорару, а щоб ви­дати книжку, автор сам повинен заплатити видавцю, а далі сам мусить подбати про її продаж чи безплатне розповсюдження. Це би, звичайно, не сподобалось Юрію Оліферовичу. Я не забув про його книги, зокрема «Малиновий дзвін», «Кують зозулі», справедливо свого часу відзначені високими літературними преміями. Однак, нехай той час минув, ці твори досі дзвенять у моїй пам’яті як символ життя талановитого письменника, життя, що промайнуло, але зовсім не минуло. Воно залишилося в книгах, досі відлунює дзвонами доброї пам’яті.

Юрій Збанацький був нагороджений багатьма найвищими нагородами держави, в якій жив. Але я не пам’ятаю, щоб він навішував ці нагороди на свої лицарські груди. Бачив, що він незрідка появлявся на людях із Зіркою Героя. Син сво­го часу, він мав на це право. Зрештою, ця Зірка правила йому не так для гонору, як для захисту від тих численних скособочених донощиків, що писали «куда нада», від тих наклепників, які не втомилися «клепати» і сьогодні.

Юрій Збанацький — людина самобутня і загадкова: завжди при краватці, завжди у добре пошитому костюмі, застебнутому на всі ґудзики, і завжди при зірці Героя Радянського Союзу. Стриманий. Зібраний. Зосереджений. Здавалося — цим він підкреслював офіційність і принциповість. Хода його була впевнена. Немов Ішов він не коридором Спілки письменників, а прямував на трибуну ООН.

Скидав він із себе офіційність, коли виступав на зборах чи на нарадах. Тоді очі і усмішка світилися лукавством, мова пересипалася жартами, дотепами, а непокірний чуб двома крилами спадав на скроні.

Дивився я у такі хвилини на Юрія Оліферовича і думав — ось таким людяним ти маєш сідати за письменницьким стіл і в такому щирому душевному стані довірливо говорити з читачем. А то часом мундир офіціозу заважав, зв’язував, штовхав на повчання, моралізацію...

Мені найбільше до вподоби твори Юрія Оліферовича — оповідання «Ласунка», «Розумний шпак», «Щедрий їжачок» та деякі інші, бо в них є зображення і немає повчань. Є психологія добра людей і є психологія лісових мешканців, які відгукуються на добро.

Юрій Оліферович приніс у літературу теми партизанщини, осиротілих після війни дітей. І в цій тематиці багато зробив. У повістях «Морська чайка», «Курилові острови», «Курячий бог» — скромна (бо ж повоєнна) романтика дитячих захоплень, боротьба з міщанством, подолання труднощів...

А вже вступало на літературну стежку неспокійне плем’я молодих письменників 60-х – 70-х років. Спілка жила в режимі підвищеної тривоги. Дісталося клопоту Юрію Оліферовичу, його партійній принциповості. Він і далі повчав при нагоді молодь, представляв Спілку в комісії з вивчення листа І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» і переконував, що твір І. Дзюби є від початку і до кінця пасквілем на радянську дійсність... І взагалі з твору, мовляв, видно справжнє обличчя буржуазного націоналіста. Може він і каявся пізніше за ці слова, бо твір набув всесвітнього розголосу. І погляди його щодо молоді певною мірою змінилися... (файл Збанацький_1979 Підпис: )

Пам’ятаю, як на черговій нараді у ЦК слухалося питання роботи Спілки з молодими талантами. І звичайно ж, як і завжди до Спілки було багато претензій. Нарада затягувалася, ніхто з партійних діячів не знав, як саме треба з молодими працювати, підводиться Юрій Оліферович і каже: «На молодих ми дивимося, як ото дивимося на дельфінів. І думаємо, що ми дельфінів виховуємо, а дельфіни дивляться на нас і думають, що виховують нас». Вибухнув сміх. Не сміх мав завершувати нараду. Але сталося те, що сталося: нарада згорнулася і кожен з присутніх, усміхаючись, ніс у собі мудрі слова Юрія Оліферовича...

Ю. Збанацький, М. Стельмах, В. Коротич, В. Козаченко,

П. Загребельный, О. Гончар, М. Зарудний, П. Воронько.

Київ, 1979 р.

«Покружлявши над чайкою, табун потягнув далі, вбік… І вже тоді, коли чайки відлетіли далеченько, з великих хвиль знялася моя чайка. Вона летіла легко, енергійно вимахувала крилами і швидко наздогнала табун. За хвильку змішалась із своїми крилатими сестрами, і я, кліпнувши очима, в одну мить загубив свою чайку. Тепер кожну з них я міг прийняти за свою…

І тихий смуток, і радість, і якесь каяття млоїли мені серце. Я радів за ту чайку — хай літає над морським простором — і я жалкував за нею, бо тепер уже більше ніколи її не побачу…»

Так хлопчик Данько, головний герой повісті Юрія Збанацького «Морська чайка», прощався з своєю чайкою, яку з рогатки підстрелив здичавілий Робінзон. Робінзон з чорноморського безлюдного острова, розташованого метрів за двісті від берега. Від високого урвистого берега, на якому притулилися і невеличке рибальське селище¸ і санаторій з дивними відпочивальниками: стилягою Івом та чудернацькою Симоною, перегодованим Асиком та його невгамовною матусею.

Ця книга, читана й перечитана мною десятки разів, і досі стоїть у мене на полиці. Потерта біло-блакитна обкладинка, на якій хлопчик на морському березі дивить на чайку, що вільно ширяє над морем; підклеєні (і навіть помальовані наступними після мене читачами — моїми дітьми, сусідськими, дітьми друзів і знайомих) сторінки повертають мене у моє дитинство, так само, як і дитинство Данька, пропахле морем, лиманами, наповнене чаїними криками та плюскотом хвиль.

Сучасним юним читачам, звісно, невідомо, хто такі «стиляги», і як це воно — безплатно дивитися кіно у літньому кінотеатрі, видершись на дерево разом з друзями. І, можливо, читаючи про капіталістів, які продають на базарі у рабство маленьких негренят, чи про Німеччину, в яку не повірив П‘ятниця, вони поблажливо усміхнуться.

Але ані свіжий морський вітер, що віє з кожної сторінки цієї дивовижної повісті, ані справжність хлопчачих поривань і почуттів, ані веселі і захоплюючі пригоди двох друзів — Данька і Коськи не можуть залишити байдужим жодне дитяче серце.

Адже в повісті, написаній понад п‘ятдесят років тому, є те, що ніколи не старіє — радість від факту присутності на цій прекрасній землі, радість участі у житті, прості і зрозумілі читачам усіх часів і народів вчинки дітей, які диктують дружба і зрада, любов і ненависть, щирість і підступ…

А ще є описані майстром слова ні на що не схожі робочі будні і побут українського приморського селища, де живуть прості і хороші люди, де мужні чоловіки з роду в рід ходять у море по рибу, а жінки виглядають їх з берега. Де споконвіку цінуються працьовитість і порядність, відданість справі і своєму роду, своїй землі.

І де милосердя — це не «попівське слово», як вчила комуністична ідеологія, а милість серця, без якої воно, це серце, перетворюється на камінь.

Саме тому, що милосердя є головним лейтмотивом повісті, — «Морська чайка» Юрія Збанацького ніколи не втратить свого читача.

Хто ж такий цей дивовижний письменник?

А він таки незвичайна людина, бо лише за фактами його біографії можна написати не одну захоплюючу і драматичну повість.

Адже у роки Вітчизняної війни Юрій Збанацький організував партизанський загін, а потім командував великим партизанським з'єднанням імені Щорса. Виданий зрадником, Ю. Збанацький потрапляє до рук німців і за дев‘ять місяців проходить через Чернігівську тюрму, Яцевський концтабір, зазнаючи голоду і тортур. В осінню ніч 1942 року йому вдається втекти.

Невдовзі цього ж року німці схопили матір письменника Євгенію Вікторівну. Ні погрози, ні катування не змусили цю мужню жінку видати сина. Її було страчено. Згодом про ці події Ю. Збанацький напише в повісті «Єдина». Від рук фашистів загинув також рідний брат Юрія Збанацького, чотирнадцятилітній Василь.

Хоч писати Ю. Збанацький почав ще в юнацькому віці, справжнім початком його літературної творчості стала повість «Таємниця Соколиного бору», а своєрідним її продовженням — повість «Літо Соколиного бору».

Всього письменник написав понад 20 книжок для дітей. Дві з них — «Курячий бог» та «Морська чайка» — були екранізовані на Київській студії ім. О.П.Довженка.

Повість «Морська чайка» Юрія Збанацького, на жаль, не входить до шкільної програми, не перевидавалася з 1961 року, хоча має надзвичайно актуальне виховне значення, адже її героями є діти, що живуть в реальному світі і вирішують свої проблеми теж реальними засобами. В сучасній українській літературі для дітей зле бракує прози про життя дітей, написаної на такому ж високому літературному рівні, як згадувана повість, такою ж гарною мовою і з таким же зарядом добра і справедливості.

1 січня 2014 року виповнюється 100 років від дня народження позабутого, на жаль, українського письменника Юрія Збанацького, автора численних повістей і романів — «Малиновий дзвін», «Сеспель», «Таємниця Соколиного бору», «Лісова красуня», «Серед добрих людей», «Єдина», «Привітайте мене, друзі!», «Стародуби» тощо. Між тим, за віком і талантом Юрій Збанацький належав до тієї блискучої плеяди майстрів художнього слова, як от Олесь Гончар, Платон Воронько, Іван Ле, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Андрій Малишко...

Педагог за фахом, більшість своїх творів Юрій Олефірович присвячував питанням виховання у підростаючого покоління найкращих рис Людини і Громадянина, духовного дорослішання та становлення характеру дітей і підлітків у воєнні та повоєнні часи. І, водночас, його проза є зразком ліричної оповідки, що оспівує красу рідної землі та повсякденне життя на ній працьовитих, добрих і відданих своїй справі людей.

Але зараз логічно буде згадати не Збанацького-романіста, а Збанацького — дитячого письменника. Тому й зупинюся на огляді повісті-казки Юрія Олефіровича «Я був дідусем», що увійшла до книжки «Стародуби. Я був дідусем : повісті. – Київ : Веселка, 1979). (До речі, за кількістю авторських листів, на теперішній час цю повість без коливань можна називати романом).

Темою повісті-казки є поки ще фантастичне припущення — покращення стану здоров’я діда шляхом передачі старечих хвороб онукові. На тлі сьогодення та минувшини автор сплітає дві сюжетні лінії — життя сучасної школи з погляду п’ятикласника Артура Лихолата та доля його дідуся, Артема Степановича.

Завзятий футболіст, вигадник і не дуже старанний учень Артур, жаліючи старенького дідуся з його численними болячками, вигадує різні способи позбавити Артема Степановича недуг. Одна з фантазій — помінятися з дідусем місцями — волею долі збувається. Відбувається це не за помахом чарівної палички, а завдяки несподіваній зустрічі з таємничим незнайомцем. Літній бородань пропонує онукові та діду ось що: «Старий дідусь непомітно стане могутнім тілом, молодим і рухливим, невгамовним, як онук. Правда, дідові доведеться трохи поступитися своєю мудрістю й знаннями, зате внук перебере дідові немощі і втому...»^[1] .

І старий, і малий Лихолати вважають цю пропозицію за жарт і... погоджуються. Сказавши декілька незрозумілих слів, незнайомець зникає. А запропоноване ним перевтілення починається одразу ж. Тільки спочатку ніхто — ні мудрий дідусь, ні легковажний онук цього не помічають. Здається, все залишилось, як і було. П’ятикласник йде до школи, а Артем Степанович залишається вдома — хазяйнувати, бо батьки Артура на цей час перебувають у відрядженнях (автор свідомо виводить їх «за кадру», щоб не відволікатися на зайві сюжетні лінії).

Із часом, коли Артур отримує від дідуся не лише болячки, а й зрілий розум, він починає розуміти, що відбувається. Але хлопець любить діда і пам’ятає, що саме він був ініціатором перевтілення, тому не скаржиться. А дідусь, навпаки, отримавши від онука частинку дитячої безтурботності, спершу зовсім не замислюється над тим, звідки у нього з’явилися сили та молодече завзяття.

Оповідь про подальші події, що стануться у школі, автор веде від першої особи — самого Артура. Отримавши не тільки професійні знання свого дідуся, а й його вміння дивитися на події з висоти прожитих років, школяр використовує їх не задля власного ствердження, а для згуртування всього класу, допомоги друзям і вчителям.

Читаючи замальовки з життя школи та школярів, одразу згадуєш, що спершу письменник учителював у сільській школі, працював там директором. Дуже бо обізнаний він і в здійсненні навчального та виховного процесу, і в стосунках вчителів і учнів, і в дитячій психології. Пензлем майстра змальовані також другорядні персонажі — директор школи Дмитро Карпович, вчитель фізкультури Кім Арсенович, молоденька біологічка Святослава Михайлівна, математичка Анастасія Філатівна, класний керівник Клавдія Петрівна, однокласники Артура — Кеся Шморгуновська, Славмир Хоць, Зарик Мацюра...

Вирує життя в сучасній школі (вибачте, шановні читачі, але проблеми, якими переймаються і педагогічний, і учнівський колективи, можна співвіднести й до теперішніх часів), а паралельно можемо спостерігати за спогадами киянина у третьому поколінні Артема Лихолата. Починаються ті спогади аж із часів царату, тобто початку ХХ століття, бо саме тоді, у родині робітника Південноросійського заводу в «халупці на дубових палях» і народився хлопчик Артем. Все життя малюка-підлітка-парубка Артема Лихолата пов’язане з тією місциною, де зростав і мужнів, набирався розуму і отримував знання — Києвом.

Київ — то третій герой повісті, принаймні, так мені здається. Коли йдеться про місто, то письменник використовує різні художні засоби, аби оспівувати старовинну столицю України. Це лірична замальовка: «...задивився на високі пагорби, на золоті бані лаври, на висотні будинки, що виглядають з-поза тих круч, на мости, які провисли на місці отого давнього, Ланцюгового, загибель якого наснилася йому вночі...»^[2] ; історіографічний нарис: «Безсумнівно, що найстародавніше місто, якому судилося вічно стояти на землі й зватися Києвом, виникло не одразу і не на порожньому місці, отож не доводиться дивуватися з того, що існує стільки припущень з приводу того «отколе прозвался Киев»^[3] і, навіть, економічний: «За рахунок чого ж воно росло? Адже все живе чимось живиться, комусь зобов’язане своїм зростанням. Київ сьогоднішній, коли мовити образно, з другої половини минулого століття (пам’ятаємо, що йдеться про початок ХІХ ст., прим. авт.) почав рости й набирати снаги з простенького бурячка. Правда, не з простенького, а солоденького...»^[4] .

Читаючи ці рядки, занурюєшся не тільки у ті часи, коли будувалося величне місто, а й коли воно потерпало від ворогів та руїни, коли потребувало підтримки та допомоги. І одразу отримуєш могутній заряд любові до рідної землі, до тих численних поколінь, що попри біди та негоди невтомно працювали, будуючи-перебудовуючи наш добробут і благополуччя.

Але милуючись рідним містом, бажаючи щось зробити для його процвітання, Артем Степанович, навіть перебуваючи у стані дитячої безтурботної мрійливості, не забуває про рідного онука. І, отримавши повідомлення від лікарки, що любий Артур має невиліковну хворобу — надзвичайно швидке старіння, однозначно вирішує питання: «...таке надбання виявилось би занадто дорогим, за нього треба було заплатити якщо не життям, то здоров’ям і щастям онука»^[5] . І на таке літня людина з розвиненими відчуттями совісті та обов’язку, ніколи не могла погодитись.

Знайшовши таємничого чародія, Артем Степанович вимагає зупинити антигуманний експеримент і повернути онукові — здоров’я, а йому — його хвороби. Здивований учений не розуміє, чому сповнений сили чоловік не бажає користуватися подарунком долі/надприродних обставин і ще й жаліє онука, котрий отримав левову частку дідівського досвіду та знань.

Саме тут думки героя — Артема Степановича та автора-гуманіста співпадають: «Життя людині дано для того, щоб воно, як бджола, щоденно і невтомно, в дитинстві і в юності, в зрілому віці та навіть в старості збирала, конденсувала знання, ставала справжньою людиною...». І ще: «В нас кожен має право шугати вгору на власних крилах. Кожна людина в зеніті свого розквіту має злетіти увись сизокрилим орлом. І ніхто, ніяка сила не повинна тому перешкодити. Наука мусить підносити людину до сонця, приносити їй щастя. І я хочу, щоб не лише мій рідний онук злетів до щастя орлом, а щоб піднялися вгору замість нас, старих, вироблених, виборених, усі наші онуки, вся юна парость нашого народу»^[6] .

Ображений і розсерджений чародій (саме так називає цього антигероя автор) повертає Артему Степановичу його хвороби та зникає. Саме на цій ноті завершує оповідь Юрій Збанацький. Він не показує читачеві, що сталося з Артуром. Так, до нього повернулося здоров’я, і хлопчина знову матиме сили грати у футбол, підтягуватися на турніку абощо. Але читачеві зрозуміло, що відтепер школяр залишатиметься відповідальнішим, розсудливішим і серйознішим, аніж був до перевтілення.

Письменник залишає читачеві роздумувати над тим чи то філософським, чи то біблейським висловом/правилом/принципом : не завадь! Не завадь маленькому паростку стати велетенським дубом. Не завадь цікавому маляті стати розумним і досвідченим спеціалістом. Не завадь життю на Землі, розвитку, вдосконаленню суспільства...

Хочеться рекомендувати книгу для сімейного читання, бо разом — батьки і діти — зможуть не тільки дізнатися чимало нового й цікавого, а й почерпнуть багато корисного.

У літературі для дітей, як і у літературі загалом, є твори — вічні, якими зачитується не одне покоління, які не втрачають своєї художньої, естетичної, пізнавальної цінності і є актуальними у різні суспільно-історичні епохи. Написані сотні чи десятки років тому, вони потребують тільки одного: бути відкритими для нової генерації читачів. Сучасною мовою — бути порекламованими. Достатньо один раз прочитати такі тексти, щоб зрозуміти, вони не залишать байдужим нікого, бо проймають наскрізь порушеними темами і проблемами, виписаними образами, мовою, імпліцитними смислами, емоційним пафосом.

До такої літератури належить і творчий доробок українського письменника Юрія Збанацького. Його проза — джерело життєвого, емоційного досвіду. Сучасне покоління юних читачів, осмислюючи повісті та оповідання письменника, має чудову можливість не тільки пізнавати світ природи, а й перегорнути трагічні сторінки нашої історії. Юрій Збанацький, як ніхто інший, вмів розповідати дітям про те, що діється навколо, помічати найдрібніші деталі та передавати емоції, які переживав сам чи його герої. Він був одним з тих письменників, які висвітлювали у літературі тему війни, але ця війна — тло, яке постає перед читачем ненав’язливо, але вражає своєю реальністю та трагізмом в саме серце. Це той емоційний досвід, переживаючи який, читач починає переосмислювати сприйняття світу і себе у світі.

Повісті Ю. Збанацького, прочитані підлітками, стають для них своєрідною «школою життя». Анатолій Дімаров писав: «Повість «Таємниця Соколиного бору» — по праву ввійшла у скарбницю літератури для дітей та юнацтва. Це свіжа, розумна, повна пристрастей і в той же час, на диво, спокійна повість. Автор наче стоїть осторонь подій, але насправді він трепетно живе у кожному рядку.

Оце вміння трепетно жити в кожному рядку притаманне всій творчості Збанацького. «Таємниця Соколиного беру», «Лісова красуня», «Між добрими людьми», «Героводвія», «Курячий бог», «Ленінка», «Малиновий дзвін» та ще цілий ряд книжок, присвячених юним героям і педагогам, книжок широко популярних, улюблених. Вони не тільки видавалися й перевидавалися на Україні, а й перекладені багатьма мовами народів вашої Батьківщини, виходять за рубежем. Плідна праця письменника в галузі літератури для дітей та юнацтва відзначена премією імені Лесі Українки».

Як і у повістях, так і у оповіданнях збірок «Ласунка», «Каленикові пригоди», «Крилатий гонець», Ю. Збанацький розповідає фрагменти з партизанського життя. Ведучи мову від першої особи, ніби передає пережите і побачене, а разом з тим — віддає шану тим товаришам, які були поруч, загинули в боях; тим звірятам і пташатам, які рятували від голоду, дарували позитивні емоції у тяжкий воєнний час. І уже не тільки в пам’яті автора, а й в уяві читачів виразно постає образ щедрого їжачка з яблуками, наколотими на голки. Дуже тепло описує його автор: «Він був увесь прикрашений невеликими лісовими грушками. Якусь хвилину зачудовано дивився на мене з-під насуплених брів, потім пройшов до своєї схованки. Коли вийшов звідти, зачудовано дивився на мене маленькими оченятами». Тільки справжній митець може так тонко відчувати природу і, забуваючи біль, втому, уважно спостерігати за їжачком, бути вдячним за те, що «так гостинно привітав його у своєму лісі і врятував від голоду».

Костянтин Ломикін.

Портрет письменника Ю. Збанацького

Прозаїк описує партизанів — добрих і щирих людей, яких не озлобила війна, труднощі, холод і голод; які готові пожертвувати власним життям заради іншого. Одного з таких товаришів показано у оповіданні «Дике козенятко». Старий Токар врятував маленьке дике козеня і виніс його зі спаленого лісу. Навіть помираючи, думав не за себе, а попросив партизанів випустити тваринку.

Спостережливість та захоплення природою відчитуємо у оповіданнях «Ласунка», «Розумний шпак», «Єдиний вартовий». Автор допомагає маленьким читачам осягнути істини буття: не можна руйнувати гніздо птаха; потрібно подбати про тих, кого приручаємо; не можна кривдити нікого.

Приховане повчання звучить у «Казці про братика і сестричку». Ю.Збанацький, використовуючи жанр казки, розповідає про горобця Чирика та його сім’ю, синичку Цінь-цінь, діток професора. Реальність домінує над вигадкою. Прикметно, що в цьому творі автор звернувся до стереотипних гендерно асиметричних образів у літературі для дітей — хлопчика-бешкетника Ілька, який руйнував пташині гнізда, та чемної дівчинки Юльки, яка любила і жаліла природу. Як і властиво казці, фінал щасливий: Ілько не тільки виправився, а й сам зробив шпаківні та закликав пташок повернутися до їхнього саду.

Читаючи біографію Ю. Збанацького, розумієш, скільки жаху йому довелось пережити, але незважаючи ні на що, залишитися відкритим, добрим і чуйним як до людей, так і до всього світу.

Те, як побіжно сучасне літературознавство відгукується про творчість Юрія Збанацького, є наочним свідченням очевидних реалій — значна когорта письменства довоєнного та повоєнного часу відходить за межі літературного дискурсу, фактично не вивчається у школі, а разом із цим твори радянських письменників посуваються на узбіччя видавничих процесів.

Найпершою причиною цього є преваляція ідеологічних штампів у творах класиків соціалістичного реалізму. Певна річ, жорстка цензура із обмеження та означення основних тем у літературі, відповідність написаного соціалістичному ладу та політиці КПРС, призвели до збіднення української радянської літератури. Разом із тим, справдешні митці слова попри витворені штучно ідеологічні завади зуміли зберегти у своїх творах людяність, чуттєвість і справжність. Особливим прикладом для нас може слугувати і творчість класика української літератури Юрія Збанацького. Його чудові твори для дітей: повість «Таємниця Соколиного бору», романи «Кують зозулі» та «Курячий бог», оповідання «Берізка», «На все життя»,  «Приблуда», «Хліб росте», «Чого сміялись рибки», «Старший брат» та інші — це проникливість у сутність стосунків людини й оточуючого світу, уміння спостерегти глибоке у психології людських слів і дій, як і у вчинках братів наших менших. Його твори — емоційно прописана енциклопедія живого світу. Приміром, яскраві реалістичні оповідання «Дике козеня», «Ласунка» та «Щедрий їжачок» неминуче наповнюють серця щемливою любов’ю до братів наших менших. У першій — дике козеня загинуло б у вогненному лісі, коли б не чуйна жертовність бійця. «– Іди, — ледве чутно прошепотів партизан. Козенятко наче тільки й чекало цього наказу. Воно враз зірвалося з місця, стрибнуло раз-другий і, мов легке полум'я, погасло серед кущів. Услід йому немигаючим поглядом широко відкритих очей назавжди задивився наш хороший друг, наш незабутній товариш, старий

бувалий партизан Токар». У другій історії — випадково порятована білочка піддалася під опіку бійців. А що приручене звірятко щонайдужче полюбило цукор, назвали білочку Ласункою. З приходом весни зникла приручена гостя та якось… «Це було далеко від нашого зимового табору. Від утоми та безсоння я ледве плентався, опустивши голову. І раптом відчув, як мені щось плигнуло на плече. Від несподіванки я шарпнувся, озирнувся і побачив, що від мене шмигнула на дерево червона, пишнохвоста білочка. Прилипла до стовбура, голівкою вниз, хвостиком вверх, не зводить з мене очей. Ця білочка відразу нагадала мені нашу хорошу Ласунку. — Ласунко! — тихо покликав я. Білочка підняла голівку, якусь мить ніби вагалася, потім червоною стрілкою пронеслась у повітрі і вже була в мене на плечі». В оповіданні «Щедрий їжачок» інша канва, хоча й сутність твору залишається усе тією ж, — бути милостивим і щедрим до оточуючих, що означає: любити світ так, як ми хочемо, щоби нас самих любили у цьому світі. Щедрий їжачок не тільки порятував пораненого від голоду, а й у лиховісний час подарував негадано тепло своєї опіки. «Їжачок ніби взявся постачати мене їжею — носив то яблучка, то груші. Нарешті прийшли партизани. Їжачка в цей час не було вдома. Мене поклали на ноші і підняли на руки. Пішли лісом. Забуваючи біль, я весь час вдивлявся в кущі. Мені дуже хотілося ще раз побачити щедрого їжачка, що так гостинно привітав мене у своєму лісі і врятував від голоду». У цих та інших творах письменника опіка людей над лісовими тваринами перемежовується із опікою мешканців дикої природи над людьми. І скільки іще людяних історій можна дізнатися через призму творчості Юрія Збанацького!

Певно, не слід бездумно відхрещуватися від тих оповідей, у яких чаїться стільки любові та добра до навколишнього світу. Втім, діти Незалежної України не знають доволі цікавих творів автора, більшість яких свого часу були зачитані до дір. Приміром, як доволі психологічна повість «Таємниця Соколиного бору», про яку і нині тепло відгукується знаний літературознавець, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Микола Жулинський. «Йдучи в льох, я брав під пахву «Таємницю Соколиного бору» Юрія Збанацького про дітей партизан. Уся ця історія вигадана, але тоді мені малому це здавалося дуже захоплюючим чтивом. Тому однієї рукою шукав гнилу картоплю, а іншою — гортав сторінки. Пригадую, що там було дуже сиро, холодно, темно... Але любов до читання перемагала. От і українцям зараз вкрай потрібно навчитися любити сам процес читання». Гадаю, твори Юрія Збанацького є помічними у цій справі. Адже як сам він зазначав: «Чи варто задумуватися над тим, яке значення має книга для людини? Адже не питаємо ми себе, яке значення для нас має хліб і повітря?»…

Володимир Костецький.

Портрет героя Радянського Союзу, письменника Ю. Збанацького

1 січня 1914 року — 100 років від дня народження Ю. О. Збанацького.

Хотілося б, щоби ця літературна дата не значилася у календарі України формально.

Поза сумнівом, творчість Юрія Збанацького вартує ліпшого пізнання сучасністю, як і сам письменник заслуговує на більш достойну пошанівку пам’яті.

Це варто нам усім розуміти.

У РУСІ, У ПОЛЬОТІ…^[7]

На Заході вже відгриміла канонада. У визволену Києві спинались на ноги фабрики і заводи, відкривались магазини, лікарні, школи. Почали виходити з друку журнали і книги. І от у цей час до редакції журналу «Дніпро» зайшов скромний, тихенький молодий чоловік. Якби не золота зірочка на його грудях, ніхто, мабуть, і не подумав би, що зовсім недавно ця людина була грозою німецьких окупантів. Та про своє партизанство Юрій Збанацький майже нічого не говорив. Він приніс до редакції пухлий рукопис під інтригуючою назвою — «Таємниця Соколиного бору». І видно було по всьому, що доля твору хвилює  його тепер над усе.

Повість прочитав ще сам молодий на ту пору письменник Олесь Гончар, потім інші товариші. Взяв і я той важкий для читання (через нерозбірливість і дрібність почерку) рукопис і пізно увечері, втомлений, вирішив його для початку «проглянути». Однак незчувся, як і ранок заглянув у вікно. Звісно, в рукописі було безліч невправностей, недоречностей, багато зайвих слів і описів. Однак, незважаючи на все те, повість хотілося читати далі, брало нетерпіння — а що буде з героями у наступному розділі? Для першого твору це був значний успіх.

В редакції усі зійшлися на тому, що автор — талановита людина і що твір треба друкувати. Так народилася повість Юрія Збанацького «Таємниця Соколиного бору», яка вже вийшла кількома виданнями і прочитана багатьма тисячами читачів.

Чим цікава ця повість? Насамперед своєю правдивістю і життєвістю. Такого твору не міг написати той, хто сам не пережив усього, про що оповідається в повісті. Але разом з тим це не просто опис подій, зроблений рукою бувалої людини. Молодий письменник швидше чуттям, ніж вправністю, зумів на інтересному життєвому матеріалі побудувати захоплюючий сюжет і чітко окреслити характери юних героїв. Справді, хіба ми можемо сплутати трьох головних персонажів повісті, на долю яких випало стільки пригод? І хоч у них багато спільного (інакше й не може бути, адже вони близькі між собою віком, виховувались в однакових умовах, потрапляють часто в однакові обставини), проте кожен із них діє по-своєму, неповторно, з тією характерністю у роздумах і почуваннях, у намірах і вчинках, яка тільки й робить людину у житті, а героя у літературному творі саме Мишком. А не Васильком…

Оце «стихійне» уміння молодого письменника (адже він до того зовсім писав і рідко друкувався) малювати характери і напружено вести оповідь дало підстави професійним літераторам, які прочитали

перший твір Юрія Збанацького, розгледіти у вчорашньому партизанові літературний талант, вбачити в ньому майбутнього автора багатьох захоплюючих книг.

Література знає чимало письменників — авторів однієї книги. Оглянеться людина на пройдений життєвий шлях, згадає багатобарвні факти своєї біографії і вхопиться за перо. Так народжується «житейська» книга. Але на цьому нерідко й закінчується літературна «кар‘єра» автора такого твору. Він часто виявляється неспроможним професійно зібрати і вивчити новий матеріал, не пережитий особисто, залишається на все життя автором, хоч часом і дуже цікавої, але все-таки однієї книги. Не такий Юрій Збанацький. «таємниця Соколиного бору» була лише заспівом до його інтересної, своєрідної творчості, яка нині перебуває у повному розквіті, хоч, ми певні, ще далека від своєї найвищої точки, від тієї точки, в якій зійдуться всі творчі можливості письменника.

За «Таємницею Соколиного бору» пішли нові книги Юрія Збанацького.

«Лісова красуня» була досить сміливою спробою письменника поєднати справді бачене ним і чуте, пережите його власним серцем, з якомога ширшою вигадкою. І з-під пера Збанацького вийшла хороша пригодницька повість, яка, хоч і має окремі недоліки (деяка фрагментарність, певна стильова одноманітність тощо), одна стоїть набагато вище від десятків «пригодницьких» (в тому числі і «партизанських») повістей, що так розплодилися останнім часом. Біда всіх цих повістей насамперед у тому, що їх «пригодництво» нічим не обмежене, в тому числі й здоровим глуздом. А в «Лісовій красуні» авторова обізнаність з живим життям, з подіями партизанської війни увесь час стоїть на сторожі і не дозволяє розгулятися буйній фантазії, не дає їй переступити за грань імовірного…

Ось у мене в руках дуже людяна, сказати б, продумана авторовим серцем повість «Між добрими людьми». На тему війни в нас написано безліч книжок. Та твір Збанацького не сплутаєш з сотнями подібних, бо він справді своєрідний, не повторює жодної ситуації з усіх отих «воєнних» книг. Повість є новою барвою, ще одним променем, який освітив наш вчорашній, сповнений неповторного героїзму день. Це уміння підібрати оригінальний матеріал для твору. «насадити» його свіжими образами — прекрасна риса, властива Збанацькому як письменникові. І в цьому його сила.

Беру «Морську чайку» і «Малиновий дзвін», сиджу над Десною й повільно гортаю, зупиняючись на окремих сторінках, фразах, словах. І пригадується мені «важкий рукопис» «Таємниці Соколиного бору». Як далеко пішов письменник! Як тепер у нього наповнена змістом кожна фраза! Жвавий з легким гумором діалог. Тонко виписаний пейзаж. Пробую викидати окремі епізоди, чіплятися до  окремих слів. Е, ні. Нічого не виходить. Це тобі не перший варіант «Таємниці Соколиного бору»! Письменник став по-справжньому вимогливим до себе.

Мене, як читача і літературного собрата Ю. Збанацького, в його нових повістях особливо приваблює одна чудова риса. Це бойовий дух і громадянська пристрасть. А ще те, що письменник у кожній новій книзі наполегливо шукає нових образів, нових композицій, навіть нових способів вести свою оповідь.

Не знаю, може, тому, що я сиджу над Десною і стежу за її «зачарованим плином», думається мені, що є у творчості Збанацького щось довженківське — ота жадоба до пізнання людської душі, оте намагання докопатися до самого глибокого, до самого щирого в людині. Звичайно, довженківське не в розумінні наслідування чи повторення. Тоді б воно не мало ніякої цінності. А так — у напрямі, у прагненні, у дусі.

Юрій Збанацький — людина зрілого віку. Та хочеться його назвати молодим. Бо він, як молодість, — плідний. Як молодість, — увесь незакінчений, увесь у русі, в польоті, а головне, — як молодість, багатообіцяючий…

З ЛЮБОВ‘Ю ДО ЮНИХ^[8] .

«Вже багато років я не заходжу щоденно до класу, не вітаюся зі своїми учнями. Я розмовляю з ними у своїх оповіданнях, повістях. Бо незрима ниточка на все життя зв‘язала мене з рідною радянською школою. Я не втомлююся розмовляти з своїми читачами-школярами, в мене ніколи не бракуватиме тем для цієї розмови». Так у газеті «Радянська освіта»ще 1962 року писав Юрій Збанацький і цими словами, мабуть, найвлучніше сказав про витоки своєї літературної творчості для дітей, про свою, сказати б, кровну зацікавленість у розвитку дитячої літератури, в якій він нині є одним із провідних майстрів і безперечних авторитетів.

«Незрима ниточка», про яку говорить письменник, — це його любов до дітей, це його природне, мабуть, вроджене педагогічне покликання, без чого важко собі уявляти і важливу, і дуже вдячну виховну роль, яку відіграє наша радянська література.

Принагідно хотілося б на прикладі Юрія Збанацького показати, як проблема специфіки дитячої літератури, над якою вже поламано стільки пер і яка час від часу виникає знов і знов, як тільки деяким теоретикам стає нічого говорити, а дуже хочеться заглибитись у нетрі «науковості» і за яку завгодно ціну відгородити дитячу літературу від загального річища красного письменства та будь-що-будь зробити її «незалежною», автономною, відрубною.

А зрештою все виглядає, по суті, так — якщо поруч з талантом літературним є в тебе ще й талант педагогічний, є педагогічні знання, такт, досвід, є щира любов до дитини — от уже в тебе і є все для того, щоб стати гарним дитячим письменником. Такий щасливий «збіг талантів», зігрітий палким батьківським серцем, і створив нам чудового дитячого письменника Юрія Збанацького, який, проте, ніколи не обмежував себе тільки творчістю для дітей. Справжній митець ніколи не може піти на таке обмеження, бо немає різкого кордону, який би ділив літературу на шматки, на відчужені одна від одної зони. Література в усій своїй багатожанровості, багатотемності і навіть багатостильовості єдина. Я не хотів би встрявати в схоластичні міркування  знову ж про те, що являє собою дитяча література відносно літератури  взагалі — жанр чи галузь, тематичний розділ чи певний підкреслено виховний  напрямок. Відомо тільки, що є в літературі чимало творів, які жоден спеціаліст не визначить — для дітей вони чи для дорослих. І здебільшого це твори — визначні, високохудожні. Є такі твори і в Юрія Збанацького. Про них буде мова окремо. А тут хочеться лише підкреслити, що адресування свого твору дитячому читачеві — спеціальне уміння. Його не навчишся з жодного підручника. Його не здійсниш за жодним рецептом. Воно диктується тонким художницьким чуттям. І цим художницьким чуттям прекрасно володіє Юрій Збанацький.

Дитячий читач — поняття теж досить широке, і його завжди слід диференціювати. П‘ятилітній дошкільник, який тільки-но вивчився читати, і дванадцятилітній підліток, який полює обов‘язково за «товстою книгою», — це абсолютно різні читачі, з різними емоціональним складом, з різними уподобаннями і нахилами і, звісно ж, з різними можливостями. Юрій Збанацький це завжди враховує. Є в нього твори і для тих, хто тільки-но починає широко розкривати очі і з подивом дивиться на світ. Але більшість його оповідань, і особливо повістей, розраховані на найбільш активних читачів, тих, що з жадобою пориваються до книги, шукаючи в ній відповіді на найскладніші життєві питання. Це найвдячніший читач. Але він і найвимогливіший. Точно встановити його вік важкувато, можна лише приблизно визначити вікові межі. Це хлопчики й дівчатка (особливо хлопчики) від десяти до п‘ятнадцяти років.

Для цього віку писав свої неповторні оповідання Степан Васильченко. Це вік читачів Миколи Трублаїні, Олеся Донченка, частково Олександра Копиленка.

У нашій сьогоднішній українській літературі Юрій Збанацький — письменник, який володіє умами й серцями саме цих читачів. Найулюбленіший їхній жанр — повість.

Найулюбленіша тематика — героїзм, патріотичний подвиг. Найулюбленіша інтонація — ліризм і гумор. Юрій Збанацький це знає, відчуває, враховує.

Отже, поговоримо про найістотніше, про найцікавіше і про найвизначніше з того, що письменник створив для дітей.

Звичайно, слід почати з повісті «Таємниця Соколиного бору». І тому, що це взагалі перша повість Юрія Збанацького. І тому, що вона, безумовно, найкраща з усіх дитячих повістей в українській літературі про Вітчизняну війну. І тому, що вона цілком відповідає вимогам читачів того віку, про який уже згадувалося. Про це свідчить те, що книжку майже неможливо застати в бібліотеці чи на полиці книжкового магазину, хоч вона видавалася вже багато разів і досить великими тиражами.

Повість усіма своїми компонентами органічно цілісна. Вона читається з великим інтересом і залишає в серці читача глибоке враження. Ідейна спрямованість повісті не прихована, навпаки, вона підкреслена, адже йдеться про смертельну боротьбу двох світів, про зіткнення правди і кривди в найгіршому прояві — в непримиренній війні радянського народу за свою землю, за свою свободу, за священну Вітчизну проти гітлерівських заброд, що намагаються поневолити увесь світ. Тема твору глибоко життєва, близька кожній радянській людині — велич народного духу в його щоденній простоті. Сюжет напружений, але не вимушений, продиктований самим життєвим матеріалом, який автор знає бездоганно, який є частиною його власного життя. Характери повнокровні, виписані рельєфно і чітко. Перед читачевими очима вони постають у дії, у боротьбі, у своєму органічному становленні. Інтонація повісті оповідна, з відтінками лірики й гумору. Мова проста, мальовнича, щедра на влучний епітет, багата своєю лексикою. Така загальна характеристика повісті «Таємниця Соколиного бору».

Повість цікава ще й тим, що Юрій Збанацький заради «дитячості» твору не збіднив життєвого матеріалу, як це іноді роблять деякі дитячі письменники, не зосередив своєї основної уваги лише на дітях-персонажах. Правда, в центрі повісті майже весь час перебувають звичайні собі сільські хлопчаки, які згодом стають активними юними месниками — Василько, Мишко, Тимко. Але письменник не робить з них «карколомних героїв», не накопичує навколо них «несподіванок», з яких вони виходять чистісінькими переможцями. Ні, вони завжди і скрізь з дорослими, під їхнім пильним оком і розумним керуванням. І ті скромні вчинки, які вони здійснюють, тому й звучать справжнім, непідробним героїзмом, що правдиві, реальні, що лежать у межах хлоп‘ячих можливостей.

Поряд з юними партизанами, змальованими Юрієм Збанацьким з усією щедрістю реальної палітри — розумними, гордими, сміливими, але не схожими один на одного, зовсім різними в конкретних проявах своїх характерів, у повісті діють дорослі люди. Але вони не «фон» для дій дитячих персонажів, не особи,  покликані розв‘язувати хлоп‘ячі суперечки чи вирятовувати з трагічної біди юних партизанів. Це повноцінні натури, своєрідні характери, і їхнє місце в повісті визначається не тільки і не стільки їхнім відношенням до головних дитячих персонажів, а тими діями і вчинками, які  на них  поклала партизанська війна з ворогом. Тут слід згадати  надзвичайно колоритну постать діда Макара, хитруна і мудреця, який уміє обдурити освічених і досвідчених своїх ворогів. Важко забути романтичну постать мінера Льоньки Устюжанина. Командир загону Іван Павлович хоч і видається деяким критикам не досить індивідуалізованим, насправді втілює в собі дуже яскраві риси стратегічної передбачливості, партійної скромності  і разом із тим педагогічної мудрості. Добре розкрита душа партизана Івана Карпенка, людини, яка зростає буквально на очах і стає високо свідомим бійцем.

Звичайно, у повісті є і прохідні персонажі. Але головні герої — все це люди живі, наділені неповторними рисами характеру, все це люди, яких хочеться наслідувати, доля яких весь час хвилює читача. Я особисто читав провість востаннє років п‘ятнадцять тому, але й досі пам‘ятаю майже кожну дійову особу і тепер уявляю собі всіх цих людей, ніби своїх знайомих, з якими колись був у добрих стосунках, а нині, через різні причини, не маю з ними зв‘язків. І хоч особисте сприйняття не може бути абсолютним критерієм, одначе воно показове. Відомо кожному читачеві, що слабко виписаний характер у художньому творі швидко забувається, і навпаки — сильний залишається у пам‘яті надовго. Отже «Таємниця Соколиного бору» витримала іспит часу. І коли б навіть Юрій Збанацький нічого більше не написав, все одно він залишився б в історії української літератури як автор цікавої, життєво-правдивої повісті про героїчні дні суворої партизанської війни…

ЗАВЖДИ В ДОРОЗІ^[9]

...Восени 1948 року Олександр Євдокимович Крнійчук дав мені повість Юрія Збанацького «Таємниця Соколиного бору».

— «Прочитай. Свіжа, розумна, повна пристрастей і в той же час на диво спокійна повість. Автор наче стоїть осторонь подій, але насправді він трепетно живе у кожному рядку».

Пізніше, коли повість була прочитана, ми знову вернулися до розмови по неї та її автора. Я ще раз почув від Олександра Євдокимовича зворушливо-зичливі слова, які свідчили, що новий письменник схвилював і зацікавив його міцно й надовго…

Мав рацію Олександр Євдокимович Корнійчук, коли твердив, що Юрій Збанацький трепетно живе в кожному рядку своїх творів. А спокійна вдача, неквапливість рухів, допитливий погляд, зичлива усмішка, мистецтво вислухати і розповісти — все це риси характеру, і все це незалежно від авторової волі трансформується в біографії героїв його творів. Недарма Бальзак говорив: «Вас цікавить моя біографія, вона вся у моїх книжках».

Отаким способом, непомітним навіть для себе самого, письменник віддає себе своїм героям — на «поталу», на пошук, для добрих звершень, для утвердження перемоги. І все це не дуже важко, при бажанні можна неозброєним оком знайти в книжках Юрія Збанацького…

…Перед письменником стелиться довга дорога. Скажемо одверто — нелегка дорога. Та воно й добре. Колись Юрій Яновський дуже любив повторювати народне прислів‘я: «Гіркого проплюють, солодкого розлижуть». Мабуть, письменникові, коли говорити смаковими категоріями, найкраще бути терпким. Оця терпкість існує на багатьох сторінках у творах Юрія Збанацького, вона зблизила їх з сотнями тисяч читачів, зумовила їх народність, пригорнула їх любов до самої постаті письменника. Хіба це не щедрий дарунок письменникові в дорозі дерзань і пошуків? Більшого щастя і не нараєш собі?

НАШ ДРУГ^[10]

…Майстерний і невтомний оповідач, він легко оволодіває увагою будь-якої аудиторії — чи то дитячої, чи дорослої. Спогадів — смішних і печальних, драматичних і комедійних — у нього безліч, адже все життя він був серед людей, і не стороннім спостерігачем, а живим учасником великих подій… Саме життя давало письменнику матеріал для творів, саме життя водило його рукою, коли він писав і «Таємницю Соколиного бору»…

Безпосередня участь у підпільній боротьбі і партизанській боротьбі проти фашистських окупантів у роки війни дала авторові безмежжя ситуацій, які не могли не стати предметом художнього осмислення. Ні, це не записки «бувалого» солдата, це не нотатки учасника визначних подій. Це художні твори, в яких живуть, формуються людські характери, переплітаються пристрасті боротьби з рисами людських вдач, де багато пахучого неба і синяви просторів рідної землі, лісового шуму і запахів осіннього поля.

Юрій Збанацький уміє бачити життя, проникати і розгадувати масу складностей і суперечностей у людських стосунках, у швидкому леті історії. Про школу у нас, наприклад, написано чимало книг, але повість Збанацького «Малиновий дзвін» з жодною не сплутаєш. Тут письменник виявив себе досить вправним і сміливим художником-аналітиком, який докопався до простих і очевидних істин, на жаль, у свій час призабутих нами усіма, до тих істин, які потім були покладені в основу перебудови життя школи, всієї системи навчання… відтворив цілу епоху в житті школи, ту епоху, яка відіграла свою прогресивну роль і яка тепер потребувала докорінних і принципових змін…

Письменник перебуває в плідних шуканнях як нових якісних здобутків, так і нової гарної форми. Повість Юрія Збанацького, у якій він розповідає про романтичні береги дитинства — «Курилові острови», є незаперечним свідченням цього. Повість приваблює не тільки змістом, а й манерою викладу, є тут цікаві стильні пошуки, є художні знахідки. Це свідчить про те, що молодість художника не кінчається на порозі середини віку, що попереду ще багато доріг, битв, шукань, дерзань, перемог…

Не можна не сказати й про рідкісну чуйність і доброту цієї людини, про те, що Юрій Олефірович — прекрасний товариш і друг, порадник багатьох людей. Він особисто знайомий із кожним літератором України, незалежно від місця проживання, він знає не тільки те, над чим працює митець, а й те, як він живе, які долає труднощі в творчості чи житті. Оця обізнаність не є самоціллю, вона для того, щоб у разі потреби допомогти людині. Комусь треба поліпшити квартирні умови, хтось просить творчої поради, хтось переживає особисте горе, — Юрій Збанацький ніколи не лишається осторонь, він кидає свої справи і займається чужими так, ніби це стосується його особисто…

З ВІРОЮ В ЛЮДИНУ^[11]

Юрій Збанацький завжди приваблював мене непохитною вірою в людину. Не ота в нього доброта — «душа нарозпашку», з очима блакитними, з обіймами рожевими, а глибока, прикована іноді за похмурим виразом обличчя, за іронічним поглядом пильних очей. Я не знаю випадку, коли б він одвернувся від когось, хто потрапив у біду, байдуже пройшов собі мимо. Глибока переконаність у тому, що в кожній людині є зерно добра, — ця віра проходить через усе життя Збанацького-громадянина, через усю творчість Збанацького-письменника.

Де коріння цієї віри, що її породило і виплекало?

Важке дитинство і не менш важка юність. Коли на селі рушився, трощився старий устрій і в муках, у суперечностях зароджувалося нове життя. Коли зелений юнак-комнезамівець, — народився він першого дня 1914 р. в селі Борсукові на Чернігівщині, — бунтуючи проти всього старого, кидав виклик самому господу богу і на очах обурених віруючих у святий Великдень виїжджав орати незайманий луг під майбутню комнезамівську ниву.

Пізніше агітував за колективізацію. Юна душа не знала компромісів: «Дайош світову революцію і негайну комуну!» —дитяча хвороба «лівизни» в уявленнях про комунізм палила не тільки юні голови, а й поважніших за віком. Покоління Збанацького мусило перехворіти цією хворобою, щоб, одужавши, ясними, тверезими очима подивитись на складне життя, на реальних людей з усім добрим і мудрим у них, з вадами, ваганнями, сумнівами. (файл ленінка)

Коріння цієї віри проросло й з педагогічної роботи. Він-бо так і лишився на все життя педагогом, хоч пішов із школи ще до війни. А праця педагога — це ж повсякденне наполегливе творення людини з кожного учня, яким би він «важким» не був, звитяжницький труд день у день....

Непохитна віра в людину, в усе добре в ній пройшла найсерйозніше випробування в роки Великої Вітчизняної, на окупованій гітлерівцями Україні, в тому чарівному межиріччі Дніпра та Десни, яке на очах майбутнього письменника ставало руїною, пусткою. Ця віра в людину допомагала йому протистояти до зубів озброєному ворогові, згуртовувати, піднімати на бій своїх земляків. Збанацький очолив партизанський загін, що виріс у з'єднання, бойові дії якого принесуть його командирові найвищу військову нагороду — Золоту Зірку Героя Радянського Союзу.

Усі книжки Збанацького повчальні мудрістю, про що б у них не йшлося. А насамперед книжки, адресовані молодому поколінню.

Як письменник Збанацький спершу заявив про себе творами для юних читачів. Уже в ранніх оповіданнях його поряд з дорослими діють юні герої, а повість «Таємниця Соколиного бору» — по праву ввійшла у скарбницю літератури для дітей та юнацтва. Це свіжа, розумна, повна пристрастей і в той же час, на диво, спокійна повість. Автор наче стоїть осторонь подій, але насправді він трепетно живе у кожному рядку.

Оце вміння трепетно жити в кожному рядку притаманне всій творчості Збанацького. «Таємниця Соколиного беру», «Лісова красуня», «Між добрими людьми», «Героводвія», «Курячий бог», «Ленінка», «Малиновий дзвін» та ще цілий ряд книжок, присвячених юним героям і педагогам, книжок широко популярних, улюблених. Вони не тільки видавалися й перевидавалися на Україні, а й перекладені багатьма мовами народів вашої Батьківщини, виходять за рубежем. Плідна праця письменника в галузі літератури для дітей та юнацтва відзначена премією імені Лесі Українки.

У творах для дорослих широко відбите багатство людського досвіду. Письменник воістину живе між добрими людьми, щедро заселяє ними сторінки своїх творів, і ми захоплюємося сердечністю цих людей, яких не похитнули випробування на складних і нелегких життєвих шляхах…

«Хвилі». Роман-роздум, роман-сповідь. Роздуми людини, яка прожила яелегке й небуденне життя, яка знає з особистого досвіду напругу перших п'ятирічок, найважчої війни людства і відбудовного періоду.

«Прискіпливо оглядаю своє життя. Добре я його прожив чи погано? Справа в тому, що моє життя — це не лише особисте існування, а життя цілого покоління. Чи з користю ми жили, чи тільки кіптюжили небо? Чи вробили хоч який-небудь внесок у загальнолюдський поступ, а чи, навпаки, гальмували його, знеславили свою епоху, принизили її до такої міри, що наші синя мусять соромитись справ своїх батьків, одвертатися від нас,-викреслювать з пам'яті і — починати все з початку?»

Отакі запитання ставить собі на схилі років Ілля Дубогай і намагається дати на них відповідь чесну й правдиву. Бо став на суд перед власного совістю, перед очі рідних синів. Він не може, не має права навіть в найменшому уникнути правди: у трагічний для нього момент—по смерті дружини, він переосмислює все своє життя.

Хвилі... Хвилі, що котяться вічно, як і життя поколінь — на зміну одне одному. І з кожною наступною хвилею життя має стати прекраснішим, а кожне покоління має підніматися вище і вище в невпинному розвитку.

Багато над чим змушує задуматись цей роман, бо доля Іллі Дубогая сприймається нами як доля дуже близької людини, і в його образі ти впізнаємо багатьох ваших знайомих і якоюсь мірою себе. За роман «Хвилі» Збанацький удостоєний Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка.

3 повним правом можна віднести до партизанського циклу творів письменника повість «Єдина». Хоч не лунають у ній постріли, не відбуваються бої, не летять під укіс ешелони й не висаджуються в повітря мости, читач стає свідком поєдинку не менш героїчного, поєдинку, в якому я особливою силою розкривається духовна велич радянської людини. Майже вся дія відбувається у фашистських катівнях, у в'язницях та концтаборах, куди потрапляють учасники опору — люди, для яких не існує іншого шляху, крім боротьби з окупантами. Боротьби не на життя, а на смерть. То ж і тут, у в'язниці, крізь тортури і муки, крізь нелюдське знущання проносять вони свої, душі незламні, свої полум'яні серця, віддані Батьківщині.

І над ними всіма — образ Єдиної, образ Матері, виписаний з великою художньою силою,

Мені не раз доводилося бувати на читацьких конференціях, присвячених обговоренню цієї повісті. І я не пам'ятаю виступу, в якому не згадувалась би Мати. Яка власним життям заплатила за життя свого сина. Цей твір став пам'ятником матері, усім матерям партизанським, на чию долю випало стільки нелюдських страждань.

До повісті «Ми — не з легенди» (про партизанське минуле) письменник ішов довго. Через «Таємницю Соколиного бору» і «Поліські билиці», через вистраждану серцем повість «Єдина». Партизанська тема, партизанське життя дихали гаряче — в вічі, і давно загиблі побратими ніби вимагали: «Пиши!» Письменник усе шукав відповідної форми.

«Ми — не з легенди» можна назвати і мемуарами, і водночас — твором художнім. Збанацький сміливо переплітає скупу, іноді аж надто скупу документальність з художнім показом — досить прочитати хоча б картини природи придеснянєького краю, в який він навіки закоханий. Ми бачимо й Десну в усі пори року, завжди чарівну та прекрасну, й могутній Дніпро, й придеснянєькі ліси, луги та озера з птаством і звіриною, бачимо кожну квітку, кожну стеблину, мов намальовану, як і людей, що живуть у тому краю, що стали на прю з ненависним чужинцем.

У цьому творі прозирається великий оптимізм: ні автор, ні тисячі тисяч його співвітчизників навіть тоді, в найтяжчі дні випробувань, коли ворог навальне просувався вперед, ні на мить не сумнівалися, що перемога буде за нами…

І нарешті — «Сеспель». Образ Сеспеля, славного співця Чувашії, який знайшов другу батьківщину на Україні, не випадково прийшов до письменника. Ще в 1940 році, коли на Поліссі було знайдено могилу чуваського поета, який так рано пішов з життя, Юрій Збанацький зацікавлюється незвичайною цією людиною, їздить по селах, де бував поет, розмовляв з людьми, які з ним стрічались, а то й працювали пліч-о-пліч, листується з братньою Чувашією. (файл Сеспіль)

Потім вибухнула війна, яка поламала всі плани. Потім — нелегкий відбудовчий період, коли Юрій Збанацький не тільки напружено й плідно працює на літературній ниві, пишучи оповідання, повісті, романи, а й виконує велику громадську роботу,— давня тема за роками, здавалося б, могла розчинитись, забутись. Та настав час, коли знову до себе покликала ота скромна могила на березі Десни під віковими деревами, і почалися нові пошуки, нові поїздки не тільки на Остерщину, а й у Чувашію.

Поступово став вимальовуватись образ юнака з вогняними очима, поета з коротким, але героїчним життям… На його батьківщині високо оцінено твір українського письменника: він удостоєний Державної премії Чуваської АРСР ім. М. Сеспеля.

Можна багато говорити про твори Збанацького. Від себе ж відзначу одну з найпривабливіших рис творчості цього письменника: гумор, скупий і мудрий, який органічно пронизує всі сторінки його книжок, наче підсвітлюючи їх з глибини. Нічого штучного, нічого зумисного, вимушеного, легкі спалахи справді народного жарту, отой скупий усміх, од якого ледь ворухнуться кутики вуст та щось зблимне в очах.

Нині модно брати інтерв'ю, тож і я спробував:

— Юрію Оліферовичу, які творчі плани?

— Планів багато. Тільки коли їх виконувати?..

Отакий він, Юрій Збанацький. Розмірковано стриманий, обережний щодо категоричних висновків і суджень.

Бо він — не тільки письменник, а ще й педагог. Тому й виходять з-під його пера такі книги — добрі, проникливі.

ЖИВІТЬ У БЕЗСМЕРТІ, ЮРІЮ!^[12]

Про те, що Юрій Збанацький лишився з нами, майже фізично відчутний скрізь — в студентській аудиторії чи в сільській бібліотеці — говорено не лише його вірними товаришами, а й багатьма вірними друзями українського красного письменства.

Для багатьох із нас Юрій Збанацький залишається строгим учителем, а ще більше — натхненним взірцем елементарної порядності, яку має втілювати в собі чесний письменник. Можливо, дехто скаже, що автор цієї статті прагне «канонізувати» образ ювіляра. Мовляв, Ю.          Збанацький був — як усі живі, як усі грішні й праведні, мав складну біографію, свою особисту лінію поведінки тощо. Що ж, він був живою людиною, не раз потрапляв у скрутні ситуації, болісно шукав із них виходу, не раз, можливо, й помилявся при цьому, однак я рішуче відкидаю безпідставні твердження тих, хто поспішає зарахувати письменника до «ортодоксів», «партократів», «безвільних виконавців волі ЦК». Якби раптом сталося диво й Юрій Збанацький прийшов на свій 85-літній ювілей до спілчанської зали, я сказав би йому приблизно таке…

Дорогий Юрію Оліферовичу, не слухайте того всього. До Вас доля була лихою і безжальною. Пам‘ятаємо, як по війні цькували Вас, як партійно-партизанський божок Федоров (котрий після початку війни три місяці просидів на печі!) влаштовував Вам розноси і по ганьблення. Оті комісії при ЦК, оті перевірки, які влаштовувалися внаслідок його листів-наклепів, оті вічні терзання після чергових писань Миколи Шеремета… Чого тільки вам не інкременувалося: служив німцям, загубив свою матір, зрадив друзів по підпіллю, не слухав партійного керівництва з Чернігівського штабу Федорова… І як результат — майже дворічне бідування з молодою дружиною-партизанкою Ольгою та малюками-дітьми під загрозою виключення з партії. Мало того — під загрозою суду за невідомо які антипартійні «провини»…

Ви ж, Юрію Оліферовичу, разом із своїм другом, партизанським ватажком Кривцем наводили жах на гітлерівців у Поліссі, Ви ж допомогли танкістам наступаючих радянських армій перейти через Десну до Лютежа і з ходу форсувати Дніпро, щоб прорвати німецький фронт і визволити змучений Київ…

Не описуватиму докладно Вашої біографії: як вчителювали Ви на Чернігівщині, а згодом вкладали душу в районну газету, як місили багнюку по розгаслих дорогах, щоб дістатися до кожної злиденної оселі, щоб узяти матеріал для своїх кореспонденцій з перших вуст, як не спали ночами, плекаючи свої перші оповідання і стиха друкуючи їх у Києві, як зчинилася воєнна хуртовина і Вам довелося йти в ліси партизанські, гибіти в болотах, рятувати покинуту Сталіним напризволяще «окуповану» людність, що вважалася за всіма партійними документами мало не «запроданською», «ворожою» і «антирадянською».

З усіх Ваших, Юрію Оліферовичу, зігрітих любов‘ю до своїх читачів творів найперше пам‘ятаю роман «Переджнив‘я», такий пахучий степовими росами і такий трудний у матеріалі, бо ж усієї правди про злидарство колгоспного села сказати було не вільно, а люди трудилися героїчно, їхня праця годувала мільйони.          А ще пам‘ятаю захопливу повість для дітей і юнацтва «Таємниця Соколиного бору» — справжній партизанський детектив (як на нинішні мірки) з усіма атрибутами героїзму, пригодництва й карколомного сюжету. А далі хвилями пішли творені Вашим добрим серцем героїчні оповіді-книжки, і поміж них, звичайно ж, книжка-монумент «Хвилі», яка вознесла Вас на своїм гребені до ряду видатних майстрів слова України, що й було відзначено Державною премією України імені          Тараса Шевченка. Були ще повісті і книжки оповідань «Між добрими людьми», «Єдина», «Лісова красуня», «Балада про знамено», «Мужність», «Гвардії Савочка», а ще — п‘єси, сценарії, кінофільми, нариси…

Ось сьогодні, після Вашого відходу у Вічність, запитайте будь-кого в нашій Спілці — і почуєте найщиріше: «Добрий був чоловік». Так, добрий. Бо вмів робити добро. Кажу це від щирого переконання, бо й досі живуть у моїй пам‘яті картини й факти з тогочасного нашого буття. Ось перший епізод. Мене призначено в «Радянському письменнику» бути редактором Вашої повісті «Єдина». (файл єдина) Відредагований текст я приносив до Вас додому, ми сідали у          Вашому кабінеті і довго міркували над моїми вдалими чи невдалими правками. Аж тут з‘явилася прикрість. Олександр Дяченко, тодішній директор видавництва, звелів мені намовити Вас, Юрію Оліферовичу, змінити назву повісті, бо, мовляв, така є думка «згори». Що то за «єдина»? В чому сенс «єдиності»? І що за натяк? Єдине бажання, єдина пристрасть, єдиний біль? Якраз тоді прокотилася недобра хвиля критики по Платонові Воронькові за вірш «Я втомився себе берегти». Робилися закиди, що негоже радянському авторові-партизану ремствувати на свою долю, скиглити з приводу того, що він надто беріг себе, «проповзаючи під колючі дроти», надто боявся смерті на фронті, чи це гаразд, коли радянський партизан втомлюється себе берегти і вже мало не ладен здатися ворогові!.. Одне слово, та критика трішки зачепила й Вас, Юрію Оліферовичу, і я дуже обережно попросив Вас поміркувати над новою назвою, щоб вона була більше… «Партійнішою?» — спалахнули Ви з болем, і у Ваших очах зблиснула сльоза, — Господи! Та ця назва стосується моєї мами! Моєї єдиної матінки!          Тієї, яка лишилася у фашистській тюрмі і була страчена катами за сина-партизана. Моя справді єдина неня. І щоб я змінив назву?! Ні, такого не буде! Краще пошматую повість, але від назви не відмовлюся!».

І ще випадок. Нагадую, Ви були тоді секретарем парткому СПУ і головою Київської спілчанської організації. «Згори» надійшов наказ «проробити» за «буржуазний націоналізм» Б. Антоненка-Давидовича і навіть виключити його зі Спілки. Вам довелося скликати правління. Я сидів тоді у залі навпроти Вас і бачив, як тяжко Вам було вести те засідання. Йшлося ж про несправедливість, про наругу над великим талантом… Пам‘ятаю, Б. Антоненко-Давидович сидів біля самих дверей, згорблений, геть змарнілий. Раптом він закашлявся, — глухо, з надривом. Ви, Юрію Оліферовичу, кинули на мене як на свого заступника докірливий погляд: «Юрку, як Ви могли запросити на засідання тяжко хвору людину? — І в бік Антоненка-давидовича: — Шановний Борисе дмитровичу, ідіть негайно додому, на Вас же лиця немає. Негайно йдіть лікуватися!..» Так, «жертву» було відпущено, справу «зам‘ято», гроза тоді пройшла стороною…

Або такий випадок. Це було тоді, коли готувалося виключення із Спілки Олеся Бердника, котрий саме з шановним Миколою Руденком увійшов до Гельсінської групи, яка боролася за права людини. Коли відповідні органи спустили вказівку до СПУ, Ви, Юрію Оліферовичу, послали мене до Олеся Бердника (він жив тоді у Кончі на дачі у Руденка), аби попередити його про можливі прикрощі. Якраз тоді Олесь надіслав до Спілки листа, в якому заявив про своє голодування. «Їдь, Юро, в Кончу і попередь Олеся, щоб кидав свої дурощі з голодуванням, бо після нашого виключення ТІ, НАГОРІ, заарештують його… Їдь негайно! Краще одразу ввечері. Хай виїде з Києва подалі. Може, якось минеться…». На жаль, та поїздка до Кончі виявилася марною, Олесь, щоправда, не голодував, але був збуджений, розпалений, навідріз відмовився будь-куди виїжджати. Ось так і сталося те, що мало статися за тих жорстоких часів, попри всі Ваші, Юрію Оліферовичу, старання, Олеся таки заарештували…

Звісна річ, всі ми тоді жили в умовах важкого політичного пресингу, і перед кожною порядною людиною поставала проблема: як не зашкодити ближньому, товаришеві, його сім‘ї? Ви це вміли робити, Юрію Оліферовичу, шана і дяка Вам за це. Таким Ви й лишилися у пам‘яті друзів, у серцях численних шанувальників Вашої творчості. Було б Вам сьогодні 85… Живіть і далі з нами, допомагайте нам берегти наше велике українське слово!

ЮРАЙ ЗБАНАЦЬКИЙ: «НЕ ОМИНУЛА ГІРКА ДОЛЯ Й МЕНЕ, ХОЧ І НЕ ДІЙШЛО ДО ТЮРЯГИ»^[13]

Якщо оцінювати особистість за регаліями та займаними посадами, то в 19 років — директор школи, у 28 — командир одного з найбільших партизанських з’єднань, потім — керівник Київської міської організації Спілки письменників України, Герой Радянського Союзу, лауреат усіх найпрестижніших письменницьких премій Української РСР. Складається враження, що життєвий шлях Юрія Збанацького вистелений трояндами. Утім, коли розмовляєш із його вдовою Ольгою Хрисанфівною, читаєш скупуваті архівні матеріали, мимоволі знаходиш і колючки: зраду колишнього колеги, лихоліття концтабору, наклеп, котрий уже в повоєнні часи ледь не призвів до ув’язнення, ”дружня розмова” з міністром внутрішніх справ Тимофієм Строкачем...

Народився Юрій Збанацький 1 січня 1914 року в селі Борсуків Остерського повіту на Чернігівщині. Зовсім юним прилучився до творчості. Писав оповідання, повісті, складав вірші... Навіть п’єси. Одну з них, іще під час навчання в сьомому класі, віддав у кооперацію загортати оселедці. Але хто міг подумати, що драматичний твір сподобається продавщиці — учасниці художньої самодіяльності, й потрапить на клубну сцену. Відтоді у закутку душі зародилася мрія — стати письменником. А доля тим часом турботливо вела хлопця службовими сходинками: вчитель з сімнадцяти літ, а в дев’ятнадцять уже директор семирічки. Завідував райвідділом народної освіти, редагував районну газету. Закінчив Чернігівський педтехнікум (сільський хлопець вибрав цей заклад, бо назва звучала солідно — педагогіка та ще й техніка) та Ніжинський педінститут, склав екстерном екзамени на історичному факультеті Київського університету. Але тут почалася війна. Поривався на фронт, та залишили в підпіллі, доручивши організувати в рідній області, що стала ворожим тилом, партизанський загін.

Зрада колишнього колеги

У серпні 1941 року Остерський райком компартії спішно формував осередки активістів — ядро майбутніх партизанських загонів. Командиром північної групи, яка базувалася в урочищі сіл Стара Гута і Сукачі, призначили Збанацького. Тридцять підпільників отаборилися в землянках поруч із військовими частинами, що тримали оборону по Дніпру. 7 вересня Юрій Оліферович з двома бійцями поїхав підводою в Остер, аби привезти решту озброєння та пляшки із запалювальною сумішшю. Але німці зненацька перейшли Дніпро й вибили наші війська із займаних позицій. Коли прибули дві вантажівки з боєприпасами, на місці недавньої дислокації віяло пусткою. Згодом стало відомо, що командири Єременко та Глушко повели чомусь загін у Бровари, а там, побувавши в ЦК компартії, оголосили про розпуск формування. Мовляв, кожен комуніст повинен сам обрати шлях боротьби з ворогом. Більшість записалася добровольцями й рушила на прорив до своїх. Збанацький же взявся налагоджувати підпільну роботу. В листопаді 1941 року обстановка в районі погіршилася — прибула польова комендатура і почалися розстріли. Понад місяць розшукував він із товаришем Чернігівський підпільний обком партії, очолюваний Олексієм Федоровим. Але в передбаченому пункті нікого не було. Настала зима, тинятися — марна справа, отож у грудні повернувся в рідний Борсуків. Про це дізнався колишній інспектор райнаросвіти Василь Мізько й переказав через знайомих, буцімто має важливі відомості для Юрія Оліферовича і хоче переговорити. Хоча товариші радили утриматися від зустрічі, адже цього чоловіка запідозрили у співпраці з новою владою, він зважився. На домовлене місце Мізько прибув з начальником районної поліції Дрюмою. Збанацького заарештували.

У концтаборі

У середині лютого 1942 року затриманих в Остерському та Козелецькому районах припровадили до чернігівської тюрми. Умови там були жахливі — люди голодували: дві варені картоплини зранку та півлітра води, в якій варили бульбу, — вдень. Оце і все. Аби “розвантажити” переповнені каземати, з Києва на один день викликали зондеркоманду, котра розстріляла 400 чоловік. В’язнів кількох камер, у тому числі й Збанацького, не встигли знищити. Згодом Юрія перевели до Яцівського концтабору, де всі були задіяні на сільськогосподарських роботах. Якось під час лагодження покрівлі майбутньому письменникові вдалося втекти. Але саме того дня прийшла до Збанацького з вузликом сухарів мати. Кинулися шукати бранця, а його немає. На мотоциклах, з собаками влаштували погоню. Добіг нещасний до болота, занурився у воду і просидів так до ночі. Маму ж у помсту за сина знищили в “душогубці”, а 12-річного брата поліцаї замордували у рідному селі. Повернувшись на Остерщину, втікач зв’язався з підпільниками, і вже через два-три дні в районі почали формувати загін імені Щорса.

Переправа, переправа: берег лівий — берег правий

Звідусіль стікалися люди. До партизанського краю, що пролягав між Києвом та Черніговом, входило десятки сіл, де організовували відділи самооборони, підпорядковані командуванню загону. Антигітлерівські акції, бої на найважливіших стратегічних тилових напрямках змусили кинути на щорсівців п’ятдесятитисячну армію нацистів, озброєну танками, авіацією, артилерією.

Сподвижнику Збанацького білорусу Ригору Незаю запам’яталося, як розгромили вони ворожий гарнізон, полонивши чимало поліцаїв і трьох чи чотирьох офіцерів вермахту. Це були вояки вже похилого віку, котрі насаджували на окупованих землях “новий порядок”.

Ворога треба знищити — безсумнівно. Але ж село розташоване поблизу райцентру, а там — численний гарнізон. Окупанти, в помсту, спалили б поселення. І тоді командир прийняв несподіване рішення: офіцерів зодягли в старі полотняні штани й сорочки, взули у постоли, залишивши тільки військові кашкети, й наказали марширувати до своєї частини. Під команду “айн, цвай, драй” ті рушили.

Бої кипіли на кожному кілометрі, в кожному лісі й переліску. Ворог почав поливати з повітря пальним лісові масиви. Гинули бійці, мирне населення, але край так і зостався партизанським. Мало того, щорсівці форсували Дніпро й перейшли на білоруську землю. Найрадісніша мить для народних месників настала, коли під Ніжином розвідники стрілися з передовими підрозділами Радянської Армії і вивели їх у придесення. Як згадував Юрій Оліферович, головним бойовим лозунгом був тоді — “Дайош рідний Дніпро! Дайош Київ!”. До вечора передова розвідрота пройшла через тріумфуюче партизанське межиріччя і форсувала Дніпро. Почалася епопея на берегах Славутича — битва за столицю України. На партизанських човнах та плотах річку перепливли 19 вересня. Головне завдання Українського штабу партизанського руху — забезпечити переправу регулярних частин через Десну і Дніпро — з’єднання виконало і тепер підлягало розформуванню: кому випадало тримати зброю, були зараховані в діючу армію, а кому ні — по домівках.

Герої Радянського Союзу теж опинялися за гратами

Як перший секретар підпільного райкому партії, Збанацький деякий час займався відновленням народного господарства в регіоні. Але невдовзі командування з’єднання викликали до Харкова в штаб партизанського руху в Україні. Там Юрій Оліферович мав довгу розмову з Тимофієм Строкачем, котра закінчилася словами: “Тримати партизанський край майже на околиці Києва, паралізувати водні шляхи на Дніпрі та Десні, організовувати для армії переправи, розвалювати “новий порядок” біля столиці — цього цілком досить для будь-якої військової частини”.

“У Харкові тоді зібралося нас кілька командирів партизанських загонів та з’єднань, які вийшли з боїв, — згадує Юрій Збанацький. — Почалися нудотливі і довгі дні писання звіту про свої діяння. Не гадалося, що це така морочлива й невдячна робота. Щоденно за робочі столи засідали наші хлопці: начальник штабу, командири загонів, начальники служб. Консультувалися, згадували, писалося туго й неохоче, казали, що воювати якось було ніби зручніше, ніж тепер пригадати всі оті подробиці та дати їм лад”.

Щодня викликали командирів партизанських загонів до начальства, а керівниками відділів були люди доскіпливі — їх цікавило все: що діялось і як, а найпильнішу увагу приділяли особовому складу.

Згодом ці звіти стали для багатьох надійною опорою під час полювання партійних та слідчих органів на “відьом”. Але конкретні свідчення не допомогли... Не в одного месника партійність з тих чи інших причин не було підтверджено, хоча — й виявили чудеса хоробрості та самовідданості. Дехто навіть потрапив у “краї віддалені” на різні строки. Серед них — навіть Герої Радянського Союзу: Іван Бовкун, Петро Брайко, командири великих з’єднань Іван Хитриченко, Кузьма Гриб опинилися за гратами.

“Коли повернуся, не знаю”

“Не оминула гірка доля й мене, — згадує Збанацький, — хоч і не дійшло до тюряги, але морально вдарило оглушливо, мало не смертельно”.

Річ у тім, що на Юрія Оліферовича кинув тінь начальник чернігівської тюрми Носенко, якого притягнули до відповідальності за слугування гітлерівцям. На виправдання він доводив, що нібито не мордував арештантів, а чимало радянських людей хитромудро випустив на волю. Серед “щасливчиків” назвав і Збанацького. Влаштували очну ставку. Її проводили заступник Голови комітету Держбезпеки України, міністр внутрішніх справ, відповідальні працівники ЦК КП України. Але свідчення Носенка не підтвердилися. Після війни ще кілька разів викликали на допити. Слідчі усе намагалися з’ясувати, як йому вдалося втекти із тюрми, чи не посприяли цьому нацисти. Перед черговим візитом на “розмову” Юрій Оліферович залишив на столі записку для дружини: “Дорога Олю! Мене забирають на Короленка, 33. Коли повернуся, не знаю. Бережи дітей.” Півроку не міг тоді Герой Радянського Союзу Збанацький знайти хоч якусь роботу. І лише згодом допомогли друзі — влаштували викладачем у київський педінститут.

Він не відповідав злом на зло

Після війни Збанацький повністю віддався літературній діяльності і став класиком за життя. Його твори було включено до шкільної програми. Майже десять років Юрій Оліферович очолював Київську міську письменницьку організацію. Чуйний, добрий від природи, він нікому не відмовляв у допомозі. Навіть тоді, коли це йому могло зашкодити. Так, підставив плече у скрутну хвилину відомому правозахисникові Миколі Руденку. Не дав розтерзати підлим донощикам письменника, колишнього головного редактора видавництва “Здоров’я” Сергія Пильненького, котрому недруги намагалися пришити “буржуазний націоналізм”.

Один не надто відомий поет не пропускав щонайменшої нагоди виступити на спілчанських зборах, аби покритикувати Юрія Оліферовича, причому незаслужено. Але той не реагував, хоча міг дати одкоша. А коли друзі запитували, чому мовчить, розважливо казав: “Не хочу опускатися до його рівня”. Цей чоловік ніколи не відповідав злом на зло.

ПІД ЯБЛУНЯМИ У ВОРЗЕЛІ (СПОМИН ПРО БАТЬКА)^[14]

Ось уже майже десять років, як немає з нами Юрія Збанацького. Одійшовши у вічність, він залишив нині сущим свої твори. В них віддзеркалилась частка його душі та неповторне життя воїна і письменника.

А для мене він насамперед — рідна людина, батько. Він зростав на берегах річки, яку всесвітньо відомий український кінорежисер Олександр Довженко назвав «зачарованою Десною». У зрілому віці, частенько буваючи в Острі з друзями-письменниками, Юрій Збанацький охоче відвідував залишки Юр‘євої божниці, побудованої давньоруськими зодчими ще в XI ст. Неподалік від Борсукова є село Леміші, звідки бере початок славетний рід гетьманів України Розумовських. У школі малий Юрко відзначався великою спостережливістю, надзвичайною пам‘яттю та кмітливістю. Але сім‘я бідувала, тож навчати сина після початкової школи не було змоги. Втрутився вчитель, який добре знав можливості Юрка. Він доводив батькам, що такого здібного та наполегливого хлопця треба вчити далі. Після довгих вагань вони віддали сина в остерську середню школу, що була за вісімнадцять кілометрів від Борсукова. Цей шлях малий Юрко долав щодня двічі: туди й назад…

Згодом батько працював учителем, а в дев‘ятнадцять років став директором неповної середньої школи. Потому редагував районну газету. А коли почалася війна — отримав наказ готуватися до збройної боротьби в тилу ворога. Потрібно було закладати у лісах партизанські бази. Сформований Збанацьким загін перекинули під Віту-Поштову, у саме пекло боїв. Після успішно виконаного завдання загін повернувся в остерські ліси, щоб готуватися до партизанського життя.

Невдовзі за доносом зрадника під час створення підпільних груп батька схопили місцеві поліцаї і спровадили до фашистської тюрми в Чернігові, а потім перевели його у Яцівський концтабір, що був неподалік від нинішньої Чорнобильської атомної станції. Саме звідти Збанацькому вдалося втекти. За це фашисти жорстоко помстилися, по-звірячому закатувавши його матір. Згодом ці реальні події ляжуть в основу хвилюючої повісті «Єдина», яка розповідає про найдорожчу у світі людину…

Вирвавшись на волю Збанацький створює восени 1942 року партизанський загін, що спочатку складався лише з його учнів. Згодом загін переріс у партизанське з‘єднання ім. Щорса, що громило ворога на придеснянській землі, у безпосередній близькості до переповненого окупантами Києва. На той час межиріччя Дніпра і Десни стало справжнім партизанським краєм, куди боялися ступити окупанти. Поволі у селах відновлювалося мирне життя. У школах навіть розпочалися заняття. А коли настав час вирішальної битви за Дніпро, яка завершилась визволенням Києва, з‘єднання Збанацького успішно виконало наказ командування, забезпечивши успішне ворсування спочатку Десни, а потім Дніпра. Завдяки цій допомозі радянські війська здійснили блискавичний кидок на правий берег Дніпра, створивши передумови для вигнання фашистів зі столиці України. За мужність і героїзм, виявлені в цих боях, багато партизанів з‘єднання ім. Щорса було нагороджено державними нагородами, а їхній командир був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.

Після визволення Києва Юрій Збанацький працював в Українському штабі партизанського руху, який очолював генерал Т. Строкач. У справах інколи доводилося зустрічатися з Миколою Хрущовим, який тоді був першим секретарем ЦК КП(б) України. Вперше це сталося тоді, коли його рідна сестра Уляна перебувала в тилу і тривалий час не мала жодних відомостей про брата. Знала тільки, що його залишили в тилу ворога з небезпечними завданням. Це змусило її звернутися з листом особисто до Хрущова. Незважаючи на величезну зайнятість, той допоміг їй зустрітися з братом. А вдруге Хрущов навіть захистив Збанацького. Він не дав санкції на арешт органами НКВС, які намагалися звинуватити партизанського командира в так званому «українському буржуазному націоналізмі». «Доблесні» чекісти висували такі аргументи: «з німецької тюрми втекти просто так неможливо». На допитах питали: «Якою мовою розмовляв з партизанами в загоні?» І він відповідав: «Російською, українською — залежно від того, якою мовою розмовляли партизани».

Свою повоєнну діяльність Збанацький присвятив, як мріяв, літературі. Особливе місце у житті письменника посідав Ворзель.

Він став своєрідною творчою оазою письменника, бо саме тут народилася переважна більшість творів. Під ними завжди стояло одне слово — «Ворзель». Різними були лише дати написання.

Ворзель сподобався Збанацькому одразу. Можливо, тому, що своєю мальовничістю нагадував спокійну красу рідної Чернігівщини. З часом з‘явилася заповітна мрія придбати будиночок під розлогими шатами вікових сосен та могутніх дубів. Разом із дружиною, гуляючи вулицями селища, види виляли домівку для себе. Нарешті зупинили свій вибір на невеликому дерев‘яному будинку, що самотньо стояв у лісі. Його зводив лісник Трушин — капітан у відставці. Проте закінчити не зміг, не вистачало коштів. Можливо, тому вирішив продати. Просив сорок п‘ять тисяч карбованців. Такої суми у Збанацького в той час не було. Допоміг Олександр Корнійчук. Він позичив на тривалий строк 25 тисяч карбованців.

На початку 50-х років Збанацький придбав саджанці і власноруч посадив плодовий сад. Були там дерева різних порід і сортів, та. За традицією, переважали яблуні. Деякі дерева подарували письменники М. Стельмах та Н. Рибак, які мали власні дачі в Ірпені. Особливою гордістю господаря була японська айва.

Із самого початку Ворзель став улюбленим місцем відпочинку письменника та його численної родини. Тут зростали діти, а згодом і онуки. Усе життя Ю. Збанацький дбайливо доглядав дім, поступово впорядковуючи його та розбудовуючи. Неодноразово тут бували Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Павло Загребельний. Борис Олійник, Натан Рибак, Василь Кучер. Гостями Ворзеля були також литовський поет Едуардас Межелайтіс, народний поет Дагестану Расул Гамзатов. А ще — російський письменник Юрій Бондарєв, якого з цими місцями пов‘язувала доля. Тут у селі Загальцях, що за 20 км від Ворзеля, пораненого червоноармійця Бондарєва переховували від окупантів місцеві жителі. Добре знали дорогу до Ворзеля білоруські письменники Петрусь Бровка, Максим Танк, Іван Шам‘якін, Янка Бриль, з якими Юрій Збанацький дружив. Гостювали тут і відомі співаки Дмитро Гнатюк, Сергій Козак, артисти з далекої Чувашії.

Приймав у себе Юрій Збанацький і легендарного партизанського командира, двічі Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака, героїв-партизанів Олександра Кривця та Михайла Наумова. Неодноразово бував тут і великий друг Збанацького — державний і громадський діяч, академік Петро Тронько.

Навідувалися сюди й іноземні громадяни. Одного дня влітку 1973 року біля будинку Збанацького зупинилися два чорні лаковані автомобілі марки «Чайка». Таких автомобілів тут ще не бачили. На них їздило хіба що високе начальство. А цього разу прибула делегація з японського міста Кіото, яка побажала зустрітися з Юрієм Збанацьким. Адже за рік до того, перебуваючи в Японії, саме Збанацький остаточно переконав японську сторону підписати договір про встановлення споріднених відносин між двома містами, чого не вдавалося зробити протягом багатьох років. І коли гості Києва побажали зустрітися з письменником, він запросив усю делегацію до Ворзеля. За дружніми розмовами та частуванням, яке приготувала дружина Збанацького Ольга Хрисанфівна, провели весь день. Захоплення японських гостей Ворзелем та гостинністю господарів було таким великим, що вони навіть відмовилися від запланованого раніше офіційного прийому у Києві, побажавши побути у Збанацького якомога довше.

Марили Ворзелем і онуки Юрія Оліферовича — а було їх аж семеро: п‘ятеро дівчаток і двоє хлопчиків. Усім вистачало батьківського та дідусевого тепла. Найменшого онука на честь діда нарекли Юрієм. Тож батько радів і казав: «Хай тепер буду справжній Юрій Збанацький». Це тому, що насправді в документах см він значився Григорієм.

Востаннє Юрій Збанацький побував у Ворзелі 18 квітня 1994 року. Почувався недобре. А через тиждень його не стало. В цьому будинку в недоторканності і нині зберігаються його робочий кабінет та особисті речі. Досі весною квітнуть, а восени дають щедрий урожай яблуні, які він посадив.

МУДРІСТЬ ЙОГО ДОБРОТИ^[15]

Свого часу доля подарувала мені радість багаторічного спілкування з видатною людиною — Юрієм Оліферовичем Збанацьким. Спілкування живого, що тоді, коли у моїй молодій свідомості вкоренися неповторні образи людей, пейзажів, які аж дихали рідним Поліссям, щедро виписані рукою майстрів у надзвичайно популярних книгах «Таємниця соколиного бору» та «Літо в Соколиному», затим пекуча своєю трагічною правдою «Єдина» та цикл шкільних повістей із неповторними народними характерами, реалістичними колізіями, а головне — іскрометною мовою — це вже в літа пізніші.

Та я міг би просто розминутися з неповторною людиною, навіть працюючи з ним в літературі водночас. Адже нас уже тоді гуртувалося під знаменом Спілки письменників чимало. Зрештою, хто я був за один для легендарного партизанського ватага, Героя Радянського Союзу, обтяженого високими регаліями прозаїка та одного з керівників літературної братії наприкінці 1960-х? Хіба що вчився набагато пізніше в тому ж Ніжинському Гоголівському вузі, що і Ю. Збанацький, але між нами пролягла ціла кривава війна, яка накривала чорною пеленою мою колиску, а його партизанську землянку. Хоча, згадавши пізніші наші одкровення, ловлю себе на тому, що для  Юрія Оліферовича вихідці з Чернігівщини завжди перебували на особливому рахунку. І це природно, бо в кожного має бути ота трепетна любов до малої батьківщини, через яку відкривається цілий світ…

А все почалося з однієї розмови.

Після важкого перебирання до Києва працював я редактором  у славному видавництві «Дніпро». Цікава була робота. І раптом гукають мене до телефону. А з протилежного боку чується оксамитовий баритон:

— Це Збанацький. Зараз до тебе приїде машина, то збирайся й бігом до Спілки. Дзвоню за дорученням Олеся Терентійовича…

Скидалося все на розіграш, але ж знайомий голос! А за деякий час, зовсім ошелешений, уже сидів у високому залі, який згодом охрестили кабінетом Гончара. Юрій Оліферович розпитував про моє життя-буття, довго не виказуючи причини виклику. А потім чомусь весело кивнув головою, аж довгий чуб розсипався чолом: — Оце попросив мене Олесь Терентійович переговорити з тобою. Як ти на те, щоб перейти до нас у Спілку на роботу?

Я отетерів: ще півроку тому тинявся Києвом, набиваючись різним часописам та видавництвам, а тут…

— Але ж як на це подивиться Бандура? Він же мене брав на роботу…

— То не твій клопіт, — махнув рукою Юрій Оліферович. — Я з директором поговорю. Він тобі що, дасть квартиру? А ми дамо. Не зразу, зате точно дамо.

Я згадав найманий куток біля Голосіївської площі, в якому головними атрибутами були нещадні блощиці та старовинний грамофон на поїденому шашелем столі, а далі вже й емоцій не стримував — хоч завтра пішодралом до письменницького особняка. Та Збанацький заспокоїв:

— Не дуже поспішай. Подавай заяву, вислухай прощальну нагінку Олександра Іларіоновича, а тридцятого грудня щоб був при краватці. Будемо Новий рік зустрічати. Та заяву зараз напиши — на ім‘я Гончара…

Я буквально вилетів у коридор. А тут Станіслав Тельнюк до конференц-залу чимчикує, окуляри на ходу поправляє. Тоді ми ще тільки починали пригортатися одне до одного душею, це вже згодом поєднала нас вірна дружба. Всілися ми за його круглий референтський стіл, я й виклав зміст несподіваної розмови. А Станіслав розвів ушир міцні руки та й заявив:

— І ти ще сумніваєшся, старий? Та ти знаєш, скільки тут перед Гончаром крутиться бажаючих попрацювати в нашому апараті? А знаєш, що таке сидіти в одному залі разом із Тельнюком? Отже шукай краватку — і до нас на вечір…

Для багатьох письменників старшого покоління пам‘ятні Гончарівські зустрічі Нового року в колективі Спілки письменників. Якась дивна таїна єднала працівників невеличкого апарату і поважних літераторів, котрі забредали на вогник. Сяяла на весь конференц-зал ялинка, мигтів старовинний паркет, при святковій нагоді надраєний невтомними Белою та Абрамом, подружжям, яке давно стало живим атрибутом письменницької господи.

Так було й того грудневого вечора 1968 року.

За овальним столом гомоніло добірне товариство. Ми зі Станіславом — ближче до балконних дверей, — опинилися майже в центрі. Товариство позирало на мене, чужака-чужаницю з якоїсь Сіверщини, але мені було затишно біля товариського Тельнюка.

— Ти придивляйся, придивляйся, — гомонів він. — Ось зараз увійде Олесь Терентійович, а за ним інші наші олімпійці, — найпершим проштовхнеться Вітя Коротич. А як прийде Збанага, то тоді вже можна й починати, він у нас дядько обов‘язковий.

Появу керівництва ми зустріли радісно. Навіть ялинка веселіше заблимала в мене перед очима. А Гончар якось по-родинному тепло обвів усіх поглядом, пересунув стільця, поруч поставив Збанацького, за ним Віталій Коротич та Леонід Новиченко. Хтось уже гучно обезголовив пляшку шампанського, хтось дзенькнув виделкою. Запанував суто родинний лад, змушуючи кожного забувати про щоденні клопоти. Олесь Терентійович перемовився про щось із Збанацьким і підняв келих.

— Шановні друзі! Мені приємно бути разом із вами в цей вечір під Новий рік. Тут зібралася наша невелика родина, щоб іще раз поділитися своїм теплом, перегорнути ще одну сторінку власного життя. Мені, як і іншим керівникам Спілки письменників, приємно бути разом із вами і у робочі будні, і на свята. Я всіх вас добре знаю і шаную, — Гончар зробив майже непомітну паузу, — а ще мені приємно представити вам нового співробітника — Леоніда Горлача. Він буде у нас референтом. Талановитий поет, а от яким буде апаратником, побачимо. Так що побажаємо йому успіху і добра в нашому славному колективі…

Від несподіванки я ледве під стіл не посунувся, а Станіслав під бока ліктем:

— Вище носа, старий! Не про кожного Гончар таке  каже. Ну й дерболизнем сьогодні…

Того вечора мені хотілося обійняти всіх, після слів Гончара, із яким мав до того всього кілька — але доленосних для мене — зустрічей, я почувався головним до будь-яких випробувань. А вони, як показав час, були вже не за горами. Все низькопробне ополчилося на Олеся Терентійовича за класичний і чесний «Собор», диявольська сила почала розкручувати маховик репресій. Першим змушений був піти у відставку незламний Гончар, за ним зовсім непомітно звільнили з роботи Станіслава Тельнюка…

Одного такого неспокійного дня покликав мене до себе Юрій Збанацький. На той час він паралельно очолював Київську письменницьку організацію. На його очах продовжувала творитися розправа над Гончарем, але що він міг удіяти, коли події розкручувалися на незмірно вищих поверхах влади? Обличчя гартованого на страшних вогнях епохи воїна-педагога було надміру змореним, з очей струменіла зачаєна жура. Поглянув він на мене, зітхнув та й мовив:

— Бачиш, як події розгорнулися? От і пиши правду. — Трохи помовчав, озирнувся на щільно причинені двері. — Щоб отак із Олесем… Слухай, а переходь до мене в Київську організацію референтом, тут усе-таки спокійніше…

Так я вдруге потрапив під міцне крило Юрія Збанацького. Не одну добру справу судилося нам зробити разом, я намагався не підводити свого уславленого земляка ні у великому, ні в малому, заразом навчаючись у нього мудрості житейського досвіду. І коли у години особливо відвертих споминів — чи то в гостинній домашній атмосфері за любовно приготованим справжньою вірною дружиною Ольгою Хрисантіївною столом, чи під час поїздок «у народ», особливо до чернігівської малечі (як правило, разом із незмінним і незамінним Віктором Кавою) — мені аж інколи не вірилося, що  Юрій Оліферович зумів зберегти любов до людей, віру і порядність і принциповість. Затишні стіни його дому чули щирі сповіді відважного месника, котрий діяв не за вказівкою обкому, а за покликом серця. Ми з Віктором аж завмирали — стільки гіркої правди було в словах Збанацького.

Ось його тягають по різних інстанціях федорівців, перед тим знищивши скрупульозний звіт про діяльність партизанського з‘єднання імені Щорса. Зірка Героя забрати не вдалося, зате здоров‘я таки підірвали. І через багато літ поневірянь, на рівні окупаційних, Юрій Оліферович вирішує написати свою документальну книжку «Ми не з легенди», де поіменно називає всіх бойових побратимів, щоб відновити історичну справедливість, понищену в архівних застінках Харкова. І коли вже на початку сімдесятих виховні заходи чистильників суспільства досягли апогею, Юрій Оліферович зізнався:

— Не дають мені жити мої літературні «друзі». Шукай роботу, якщо вдасться. Такі, як я, тепер їм не треба…

Тож мені нічого не залишалося, як піти у світ «з правом писати, але без права друкуватися» на кілька років. Не раз і не двічі у хвилини безробітних роздумів переді мно. Висвтілювалися образи двох великих людей — Олеся Гончара та Юрія Збанацького. Навіть за добрими незлобивими жартами Збанаги, як його любовно називали всі тодішні літератори, він напіввідкривав свою глибоку, по народному героїчну душу.

Нині, коли минає 95 років від дня народження класика нашої літератури Юрія Збанацького — не буду боятися цього високого визначення, бо воно так і є, бо навіть найметкіші претенденти на літературні булави з бунчуками нинішніх часів мають довести право постати поруч із ним тільки майбутніми творами, гірко спізнавати, що в часи «революційних» потрясінь було разом із водою знову вихлюпнуто й рибу. Ось переді мною виринає картина: у невеличкому скверику, що носить нині ім‘я Олеся Гончара, стоїть зсутулений, одинокий, колишній партизанський командир і письменник-лідер Юрій Збанацький. Повз нас пролітають іномарки з пихатими бритоголовими круте ликами, галасують поналивані пивом школярі, а він вийшов із дому та й не знає, куди податися. Бо нікому не потрібне його слово, бо й зірка Героя виявляється мало не знаком неповноцінності… Стоїть серед розперезаного Києва символ світлого й трагічного недавнього минулого, яке його поколінню не було дано вибирати. Як і нам, нині сущим, хто встиг доторкнутися до мудрості його душі.

ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ^[16]

З партизанською темою увійшов у літературу для дітей Юрій Збанацький (1914-1994). Багата життєва біографія плюс талант оповідача забезпечували його творам успіх у читачів і критиків. Книги з‘являлися одна за одною. Часом це штовхало письменника на скоропис, що давало підставу критикам зауважувати, що у героїв Ю. Збанацького не видно «психологічного обличчя» (Ю. Кобилецький). І то правда. Психологізм з‘явився згодом, десь на кінець п‘ятдесятих років. А от спостереження, що «партійність органічно вплітається художню тканину» (О. Стогнут), думається, є перебільшенням. Навпаки, ота партійність як тенденція часто випирає, кричить, а це шкодить художності твору…

Перший його твір — повість «Таємниця Соколиного бору» (1948), приніс авторові успіх. В центрі розповідь — четверо хлопчиків Тимко, Мишко, Василько і Сава. Їхня таємниця — вирита в лісі землянка. Поки що це гра. Та справжньою таємницею вона стає в час війни: у ній переховують зброю, збираються партизани, засідає штаб. Власне, вона й залучила хлопчиків до активних партизанських дій.

Хлопці — різні вдачею. Тимко — відчайдушний, вразливий, чулий до горя інших. Василько — сміливий. Ось він потрапив до німців. Його везуть в Освенцім. По дорозі тікає з ешелону, знаходить партизанів на території Польщі. Потім таки добирається до Соколиного бору, щоб боротися далі. Більш дорослим виглядає Мишко завдяки своїй розсудливості і сумлінним виконанням доручень. Четвертий — Сава. Ліричний, добрий, спокійний. І саме він гине на очах друзів на самому початку повісті. Трагедія зродила у душах Тимка, Василька, Мишка нові почуття. Війна — не жарти.

Діти силою обставин стали помічниками дорослих. Вони добувають зброю, міни, тол. Приводять коней. Виконують розвідницькі завдання. Поштарюють листівки і вчаться у партизанській школі.

Здавалось би екстрім (війна) мав би додати авторові і емоцій, і можливостей у розкритті характерів хлопців, які, зрештою, впливають на їхню поведінку, вчинки. Індивідуалізації героїв, як такої, у повісті не помічається. Ось Машко — сміливий підривник. Яка душа в цього хлопця, про що він думає, письменник не відображає, не знаходить відповідних слів для характеристик. «Він дуже любив старий і випробуваний метод. Він відчував при цьому методі повну насолоду і, головне, на власні очі бачив наслідки своєї роботи. Коли потягнеш за шнур і побачиш, як рвонулась міна і на тріски рознесла ворога, тоді ти цілком певний, що це твоя робота». Казенні слова, вони не можуть вплинути на читача. (файл том 2)

Німці, розлючені тим, о не можуть справитися з партизанами, підпалюють село. Та опис цієї трагедії у повісті байдужий. Так, ніби сталася якась рядова подія. «Чорний, вже помітно поріділий стовп диму показує те місце, де проходило їх дитинство, все життя». У другому місці вже інше село. «Село палало. Сонце згодом зовсім сховалося за димом». Оце й увесь трагізм.

У повісті багато дійових осіб. Це і партизани, і селяни. Але автор настільки захопився описами їхніх дій і вчинків, що забув про індивідуалізацію. Складається враження, що автор концентрує увагу на подіях, а не на характерах. Вони й справді не мають свого «психологічного обличчя».

Є ще один герой повісті — Соколиний бор. Це він дав життя цілому партизанському загонові, і сам жив їхніми турботами, «свято беріг їх велику таємницю». То він, «залишений самотою, мов велетень, прикутий до землі, простягав за ними руки, благаючи не кидати його на поталу». А після переможного бою бір «привітно шелестів своїм гіллям», стрічаючи партизанів.

Ю. Збанацький вірний великий і хвилюючій темі подвигу народу у справедливій визвольній війні. Його повість «Лісова красуня» (1955), «Між добрими людьми» (1955), «Єдина» (1958), оповідання «Ласунка», «Гвардії Савочка», «Щедрий їжачок» та ін. з різних боків виявляють морально-етичні основи цього подвигу.

Повість «Між добрими людьми» складається з двох частин. У першій розповідається про бої з німцями на прикордонній заставі, як гине командир застави, як героїчно обороняються прикордонники. З цього оточеного німцями п‘ятачка пробираються доньки командира застави — старша Галя і мала Тата. Галя потрапляє  в полон до німців, а Тату знаходять у полі жінка Михайлина. Друга частина повісті присвячена зростанню Наталі (справжнє її ім‘я Таня) у родині Михайлини, навчанню у школі, дружбі з однолітками. Повість побудована на психологічному конфлікті двох матерів. Одна загубила дитину в прифронтових умовах, інша — удочерила. Через багато років стрічаються рідна й нерідна мати. При цьому ініціатором зустрічі була нерідна мати, яка бачила, як страждає її прийомна донька, довідавшись, що мати її не Михайлина. І хоч між ними велика любов, та рідна кров кличе Наталю в дорогу до справжньої матері. Переборюючи свої егоїстичні почуття, Михайлина не стала на дорозі улюбленій донечці Наталі — дівчинки доброї, чулої, правдивої.

Ю. Збанацький повертається до подій у Соколиному бору (повість «Літо в Соколиному», 1953). Письменника цікавить, що ж сталося з його героями в мирний час. Васько став капітаном, Героєм Радянського Союзу. Тимко вчиться заочно на інженера і мріє про будівництво гідроелектростанції в селі. Юна партизанка Віра вчиться в школі і т. д.

Міського школяра Вадима, який не склав іспит з ботаніки, батька відправляють у Соколине на перевиховання. Історія села, люди, природа, піонерзагін мають вплинути на Вадима. Так воно й сталося. Але як? Вчитель Збанацький узяв верх над письменником Збанацьким і вибудував у повісті цілу смугу ботанічних відкриттів для Вадима. Ось квіти. А які? Ось вулиця обсаджена деревами. А якими? За селом — луг. «Там трава густа та висока». А по цей бік — поле. По пшениці — свиріпа росте. Треба полоти. Вадика «вразив» сад. Що це? Виноград. А це? Абрикоси. Ренет. А як виводили цей сорт? «Шляхом щеплення». Ось ставок. Як розводять коропів? А потім «перейшли в шкільний розарій».

Всі в Соколиному, діти і дорослі, наввипередки демонструють перед Вадимом свої знання з ботаніки. І зрештою, все це — природа, люди, друзі-Помагаї, — навертають Вадима до ботаніки. «Тепер він із заплющеними очима розповів би, про що пишеться на будь-якій сторінці» у підручнику.

Повість «Літо в Соколиному» — яскравий приклад того, як ідея не знайшла художнього втілення. Так Збанацький-педагог заповзявся довести, яка то важлива наука ботаніка.

Школа, діти, спадкоємність, романтика дитячих зхоплень, праця, вірність, товариськість — такий зміст повістей письменника «Морська чайка» (1959), «Курилові острови» (1963), «Курячий бог» (1966) та роману «Кують зозулі» (1975). Це був час, коли тема війни відходила на другий план. Ю. Збанацький шукає тематичного оновлення. На папір просилися мирні теми: школа і виховання, батьки і діти, спадкоємність тощо.

У «Морській чайці» — взаємини батьків і дітей, боротьба з дармоїдством, міщанством. У центрі повісті хлопчик Данько, який приїхав на канікули до діда у рибальське селище на березі Чорного моря. Від його імені і ведеться розповідь. Данько заводить дружбу з місцевими хлопцями, завзятим рибалкою Коською — справжнім господарем. Малюючи образ господаря, такого собі ідеального Помагая, автор дещо захопився побутописанням: хлопець доглядає кролі, голуби, кури, кози, ще йу майстерні будує супутник. Чи не забагато?

Данько ж у всьому наслідує свого закоханого в море діда, який бере внука на промисел. Сувора стихія вчить Данька бути мужнім, коритися правилам, дотримуватися дисципліни. Життя, трудовий гарт діда і матері «ліплять» з Данька духовно багату людину. Повна протилежність Данькові Асик — мамин синок, не здатний ні до чого, вихований на міщанській моралі.

В «Курилових островах» — життя школи-інтернату. У повісті діють справжні педагоги (директор школи Леонід Максимович) і пристосуванці (Марія Африканівна). Цікавий образ семикласника Миколи, який відкриває свої острови. Прізвище Миколи — Курила, тому й острови Курилові.

Повість — гостросюжетна. Батько Миколи, геолог, подався на Курили шукати корисні копалини. Мати на грунті непорозумінь із батьком синові приділяла мало уваги. Піддавшись умовлянням дружків, Микола опинився на річковому острівці. Та дружки й покинули його там, але він не розгубився — облаштувався. Це був перший острів випробування для хлопця.

Запідозривши. Що Микола бездомний, його віддають у інтернат. Чесний і працьовитий Микола витримує життєвий іспит і на другому острові — в інтернаті.

Письменник порушує питання виховання дітей вдома, у інтернаті, де один за одним виникають конфлікти між дітьми, а також між дітьми й дорослими. Вірність і зрада, правда і маскування під правду. Втеча Курила з інтернату мала послужити доказом його нестійкості, зрадливості. Та несподівано для багатьох на засідання шкільної ради повертається Микола Курило. Він — не зрадник.

Головний герой повісті «Курячий бог» — чотирирічний хлопчик Сергійко Момут. Росте він без батька. Пустотливий Сергійко тікає з дитячого садка, мандрує узбережжям, зустрічається з багатьма хлопчиками, знаходить камінець з діркою (оце і є, за переказом, курячий бог). Він дивиться крізь цю дірку на світ, на своїх однолітків і бачить красу світу, захоплюється нею. Вміти бачити красу і вміти робити світ красивим — така ідея повісті.

«Кують зозулі» — широка, багатопланова розповідь про долю хлопчика Харитона Кулумбаса. Харитон ріс без батька, а незабаром раптово гине і його мати. Хлопець лишається сам. То він живе в лісника Євмена Горопахи, то у старого вчителя Громова-Булатова, то в місті у дядька, директора великого металургійного заводу. Нелегко малому. Не лише добрі люди стрічаються на його життєвому шляху. Та все ж добрих більше, і вони вирішально впливають на характер Харитона, який мріє, закінчивши профтехучилище, присвятити себе професії металурга. Трудове виховання, вибір трудового шляху в житті — ось ті актуальні питання, які має вирішувати школа, педагогіка. Над ними розмірковує в романі Ю. Збанацький.

Справжніми перлинами воєнної прози Ю. Збанацького є оповідання «Гвардії Савочка», «Ласунка», «Розумний шпак», «Єдиний вартовий», «Щедрий їжачок», «Лебідь» та ін. Головне в них — як на доброту відгукується доброта. Так сталося з хлопчиком Савою, якого усиновив полк. Всі в полку полюбили хлопця. А на запитання, хто такий тато, Слава браво відповідав: «Гвардійський полк». А мама? «Кухня». (файл Гвардії)

А ось ласунка білочка, що виросла у партизанській землянці. Найбільше їй подобався цукор і, звичайно, той, хто його давав. Так виникли взаємні симпатії. Прийшла весна, і природа покликала її в ліс. Минуло багато часу, і якось у поході на плече партизану стрибнула велика красива білка. То була Ласунка.

Так само вигрівся у партизанській землянці малий шпак. Виріс. Став копіювати господаря землянки, який на стук у двері казав: «Зайдіть». Шпак перейняв це і на кожний стук висвистував: «Зайдіть». Настав час іти в похід. Біля землянки шпакові збудували шпаківню і лишили його самого. Довго не було партизанів. Коли повернулися, все тут заросло. Хтось із партизанів стукнув у двері, і враз над головами почулося: «Зайдіть».

Оповідання ці короткі, майже безсюжетні, та підкуповують вони теплом, любов‘ю, усмішкою, щирими інтонаціями, що хвилюють читача.

Творчість письменника відзначена літературними преміями імені Т. Г. Шевченка, імені М. Островського. А роман «Кують зозулі» удостоєний премії імені Лесі Українки.

( Активно працюючи в прозі для дітей, Ю. Збанацький брав участь у критиці літератури для дітей, не раз виступав на з‘їздах, нарадах з пристрасним словом про значення цієї галузі художньої творчості. На VIII  з‘їзді письменників України (1981) про значення дитячої літератури він сказав: «…її благородне і почесне завдання — формувати людину, виховувати на найпершому етапі, в тому найпершому, зеленому віці, коли людина ледь уяснила собі, що вона людина, коли вона ледь стала на ноги і почала підійматися по найперших життєвих щаблях до того високого, найвищого в світі звання — звання Людини з великої літери».

Помер Юрій Збанацький у 1994 році.